Денис Знайдюк

"День, коли для мене почалась війна, розтягнувся на довгі сім років усвідомлення цього страшного лиха"

Знайдюк Денис, 15 років, учень 10 класу КЗЛПВФП « Патріот» ХОР, с. Первомайське, Харківська обл.

Вчителька, яка надихнула на написання - Перепелиця Любов

Конкурс есе "Один день"

Знаєш, коли тобі вісім і ти безтурботно живеш у мирній країні, то прихід отої незнайомки ВІЙНИ. І якщо вона не зайшла до тебе в дім, відразу і не відчуваєш. Я , як і всі мої ровесники, виховувався на мирних гаслах. Тож моя дитяча свідомість не могла тоді, сім років тому, усвідомити, що таке лихо може спіткати й мене.

Якщо чесно, то я не можу сказати, що для мене особисто існує таке поняття, як день, коли для мене почалась війна. Це щось інше, щось триваліше і щось більш глибоке.

Я мешкаю у військовій частині. З самого малечку мене оточували військові чоловіки зі своїми сім’ями. Поруч з нашим будинком знаходиться казарма, де раніше жили військовослужбовці строкової служби. У вільний від військових занять час вони грали з нами у футбол, ми проводили багато часу разом. Так як ми були малими, нам було дуже цікаво з ними, вони розповідали багато різних цікавих історій.

Коли мені виповнилося вісім років, нашу частину розформували. Не стало солдатів, військові розійшлися по всій Україні. Стало порожньо та сумно. Це зараз я розумію, чому так сталося, бо …

Бо почалась війна на сході України. Моя мама дуже хвилювалася, що тата можуть забрати на війну, і як ми тоді будемо без нього. А татко був оптимістичний в усіх питаннях.

Над нами тоді почали літати військові гвинтокрили. Вони літали дуже часто, дуже низько і дуже гуділи.

По трасі ( яка проходить повз наше містечко) проїжджали військові колони танків, бойова техніка, цистерни з паливом для техніки. Спочатку було дуже лячно, а потім ми почали звикати до цього гуркоту.

Іноді нам навіть доводилося спостерігати навіть військові ешелони. Для цього треба було втекти з дому, перейти через трасу й поле, залягти в траву й рахувати одиниці бойової техніки. А ще, почувши гуркіт на трасі, вискакували й махали руками водіям, а то й честь віддавали. А вони чомусь нам не відповідали…

Всі жителі нашого військового містечка дуже переймалися: що буде з нами, якщо війна докотиться до нас, куди тікати, невже тепер в усіх нас не буде мирного життя?

А ми з хлопцями готувались « партизанити».

На щастя, воєнна чума не накрила мою оселю. На превеликий жаль, вона накрила наш народ в цілому.

І от сьогодні я вихованець ліцею посиленою військово - фізичною підготовкою «Патріот», бо вирішив, що мир у моїй країні – це і моя справа!

А день, коли для мене почалась війна, розтягнувся на довгі сім років усвідомлення цього страшного лиха…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/