Історії, які ви нам довірили
Кравченко Аліна, Золотаревська філія, Заклад загальної середньої освіти, с. Золотарівка, Луганська область
У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 2 місце.
Бойові дії докотилися до нашого села, Золотарівки, що на Луганщині, 11 липня 2014 року. На той час я тільки-но закінчила перший клас і раділа канікулам.
Гуркіт далеких вибухів ми, звісно, чули задовго до того, як війна підійшла до села впритул, але я на те не звертала особливої уваги, бо багато чого ще просто не розуміла, до того ж, ми всі тоді ще не знали, яке обличчя у війни…
Минуло вже 7 років, але пам’ятається все так, неначе було вчора. Те, що відчувала тоді, можна, мабуть, назвати тваринним страхом.
Тіло і свідомість починають жити своїм життям: ноги підгинаються самі по собі, хочеться впасти долі, втиснутися у підлогу, змаліти до цяточки, до малесеньких розмірів, заплющити очі, перестати чути і бачити, не відчувати, не мати зв’язку з оточуючим, зникнути, НЕ БУТИ.
Але найстрашнішим виявилося навіть не це. Батьки вирішили вивезти мене до родичів, подалі від зони бойових дій. Почалися похапливі збори. Я бачила судомно стиснені мамині губи, її різкі та безладні рухи, тривожні очі тата, сльози на очах бабусі… Саме тоді, а не під час обстрілу, я розплакала-ся, та так, що аж захлиналася від реву.
Я усвідомила, що мої батьки теж бояться, а це вже було занадто для семирічної дівчинки. Батьки – найсиль-ніші, наймудріші, наймогутніші люди у світі, а коли бачиш, що вони теж піддалися страху, що в їхніх очах – безпорадність і відчай – твій світ руйнується, тебе охоплює непереборна паніка, справжній жах. Зі мною сталося саме так.
Ви помічали, що люди зараз, вітаючи один одного, у першу чергу бажають не здоров’я, як раніше, а миру? І не завченою сталою фразою, а цілком усвідомлено і щиро.
Те, що до подій 2014 року було незмінним і сприймалося як даність, стало бажаним і жаданим. Як повітря, котрого не помічаєш, але без якого не проживеш і кількох хвилин. Люди усвідомили цінність миру і в той же час його крихкість, вразливість до ворожих зазіхань, можливість його втрати.
День 11 липня 2014 року закарбувався у моїй пам’яті, мабуть, на все життя. В той день я різко подорослішала, змінивши своє ставлення до оточуючих мене близьких людей. Я не перебільшую і не лукавлю, коли пишу це.
З часу того нелегкого для всіх нас випробування бережу дорогих мені людей, розуміючи, що і дорослі можуть бути слабкими, безпомічними, потребувати підтримки та допомоги.
Війна руйнує світ, нівечить людські життя, робить нещасними дітей і дорослих. Тому, цілком природно, що одне з моїх найпалкіших бажань – відновлення миру у нашій Батьківщині і у серцях тих, хто в ній живе.
Нехай діти ніколи не відчувають страх за себе і своїх батьків, нехай дорослі в їхніх очах завжди будуть такими, якими і мають бути – найсильнішими, наймудрішими, наймогутнішими.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
