Під ранок 24 лютого ми прокинулись, бо нас витрусило з ліжка - зовсім недалеко щось вибухнуло. Перелякані діти забігли до нас з чоловіком у спальню... Я одразу зрозуміла, що й до чого. Оскільки в мене була зібрана тривожна валіза, ми схопили її та своїх собак. Вискочили на вулицю, накинувши куртки на нічні сорочки і сіли в машину... Ми виїжджали практично одні по Одеській трасі, за нами було чути вибухи, а машина дрижала вже не від вибухів, а від того, що менший (йому тоді було 12) трусився від страху і холоду - бо він куртку не вдягнув.
Ми приїхали в Житомирську область в село до чоловіка. Він лишив нас у своєї мами, а сам повернувся і пішов в тероборону, а потім став до лав ЗСУ. Він загинув 1 серпня 2022 року під Пісками на Донеччині при виконанні бойового завдання. А військовим він не був - просто не міг вчинити інакше і ховатись від війни разом з нами. Тепер я одна виховую трьох дітей. І рада, що вони в мене є. А дехто загинув і не встиг народити дітей, а в мого чоловіка є продовження роду.
Найстрашніше було бачити з свого вікна як падають бомби. Зараз ми живемо під Києвом. Частенько під час нічних тривог і гучних обстрілів сидимо в коридорі.
