Я працювала в школі в Торецьку. Життя було звичайним, поки не почалися обстріли. Спершу здавалося, що це ненадовго, але з кожним днем ставало гірше. В місті не було води, світла й газу. Люди стояли в чергах за водою, хлібом, ліками. Було холодно й темно, особливо ночами.

Будинки руйнувалися від вибухів. Дехто лишався без даху над головою за лічені хвилини. Багатьом доводилось сидіти в підвалі. 

Коли вже стало зовсім небезпечно, я виїхала спочатку до рідних у Полтавську область, а потім до Дніпра. З собою майже нічого не взяла. Зараз знімаю квартиру в Дніпрі, намагаюся почати все спочатку, але це непросто.

Мій будинок зруйнований. Повертатися поки нікуди, а я дуже хочу повернутися. Мені постійно сниться мій будинок, моя собака, яка загинула від обстрілу. Це жах. У мене забрали моє життя. 

Хочу, щоб настав мир, щоб люди могли жити без страху, без обстрілів. Просто жити, як раніше. Хочу, щоб Донбас залишився у складі України.