«Давно не бачив ні дітей, ні онуків»

Щоб побачити рідних, які живуть у трьох кілометрах від селища, Миколі Зайцеву й іншим жителям Верхньоторецька довелося б їхати в об’їзд майже добу і подолати 1500 км. Сил на таку подорож у літніх людей немає, як здоров’я та грошей.

Я пам’ятаю, як бомби летіли на Горлівку й Донецьк. Я був тоді вдома та все це бачив. Це було в 2014-2015 роках.

Будинок тоді в мене постраждав дуже, на нього впав снаряд з «Граду». Повибивало всі вікна скрізь, стіни повідходили, розбили два сараї, підвалу наче й не було. А ми з дружиною тоді в іншому підвалі сиділи.

Нікуди ми не переїжджали, увесь час перебували тут. Війна, звичайно, на все вплинула: на здоров’я, на фінанси. Давно не бачив ні дітей, ні онуків. На ліки вся пенсія йде, а харчуюся я тим, що є в мене на городі.

Наші близькі живуть і на підконтрольній території, і на непідконтрольній. Ми не можемо нікуди дістатися. Родичі живуть у трьох кілометрах від нас. Щоб дістатися до них, треба проїхати 1500 км, а ми не в змозі це робити. Треба їхати цілу добу туди.

У нас щодня стріляють, щодня вибухи. Яка безпека, коли сидиш, лежиш і постійно гул? То з кулеметів, то міни якісь. Що там рветься – Бог його знає.

Хочу, щоб швидше закінчилася війна та припинилося все це. Я одну війну пережив в 1941 році, а тепер друга...

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/