24 лютого. Прокинулась. Чомусь прокинулась рано. Чоловіка поруч немає. Голосний шепіт на кухні. У думках одразу спливло: щось трапилось.

Я взагалі поганої думки про лютий – у лютому 11 років тому помер батько. Ховали його 23-го числа. Іду на шепіт. Біля вікна стоять чоловік і син. Я не встигаю нічого спитати, бо син обертається і спокійно каже: «Мамо, війна». Страху не було.

Війну ми бачили тільки в кіно. Але, мабуть, генетично запрограмовані, одяглися і о шостій ранку пішли в АТБ за продуктами. По дорозі я почула перший раз в житті вибух від снаряда. Побігла… Чоловік сполотнів, але продовжував зовні спокійно йти вперед.

Далі були суцільні вибухи. Місяці вибухів. Ми нікуди не виїжджали з Харкова. Ми пережили тут все…

Як у кіно, спогади кадруються і розсипаються, тісняться, ніби бояться, що я щось забуду… Ні, не забуду. Як можна забути страшний вий ворожого літака, який заходить над твоїм будинком на півколо, щоб потім скидувати бомби на твоє місто? Як можна забути страшний вий бомб, що летять до землі? Ми чули це в кіно. Так ось це правда, так і є.

Перший тиждень в Харкові. Порожні мертві вулиці, вервечки машин на виїзд з міста, страшні натовпи на вокзалі (ми живемо поруч), кинуті тварини прямо перед сходами Південного вокзалу, які помирали від голоду й холоду. Здається, все можна пробачити – війна, але не можу. За тих тварин пробачити не можу…

Перші дні я ходила по вулиці, постійно вдивляючись у небо, ніби мене це могло врятувати. Біля Макдональдсу купа ящиків з-під снарядів. В’їзд на Холодну Гору в залізних їжаках, між ними ледь проїжджає автівка інкасаторів банку, бокові двері відчинені, сидять, звісивши ноги, хлопці зі зброєю…

Немає продуктів, хліба немає взагалі. Усі магазини зачинені. Кажуть, що в «Рості» на Горі є продукти. На третій день війни ми з чоловіком пішки пішли в «Рост», транспорт не ходить. Черга… Така черга, як у фільмах про війну… Стояли зосереджені, здригаючись від вибухів, майже не розмовляючи. Дома хвора мама, син і чотири коти. Чекають. Сину 21 рік, не взяли його з собою, пожаліли, бо летіло тоді скрізь.

Чого я ніколи не забуду – хліб на полицях. Я не думала, що це так мене струсоне. Не знаю, як втрималась, щоб не заплакати. Мені було дуже соромно брати багато хліба – три батони собі і три – подрузі Маші, яка сиділа вдома з трьома дітьми-підлітками. Їсти у них майже нічого не було.

З Машою зустрілись під канонаду на півдорозі від мого та її будинку. Коли я віддала їй три батони, вона сказала: «Це все мені?» Я проковтнула клубок у горлі і відповіла: «Тобі, Машо».

Наступного дня ми з сином пішли в «Рост» на Центральному ринку, потрібно було купити корм котам. Йшли Дмитрівською вулицею повз морг. Тільки тоді замислилась – місце остаточної реєстрації громадян. Залізні ворота відчинені. Раптом син хапає мене за руку і майже кричить: «Не дивись!» Я не можу не дивитись. Прямо на землі просто неба в чорних мішках, у домашньому одязі, у ковдрах лежать тіла. Їх притрушує рідкий дрібний сніг. І не тане.

Як у сповільненій зйомці бачу серед купи тіл маленькі дитячі ніжки. Холодно. І голі дитячі ніжки. Дитина лежить під іншими тілами. Не можу дихати. Не вистачає повітря. Скам’яніти – це не зворот мовлення. Це дійсно скам’яніти.

У сина ходять вилиці на обличчі. Я йду поруч і думаю: з ким лежить там дитина? Якщо з кимось рідним, то їй не страшно… Так, здається, втрачають розум.

Мій син у листопаді отримує звання молодшого лейтенанта і йде в армію. Це його вибір. У мене одна дитина. Хочеться кричати, зупиняти, благати… Але я згадую, ті дитячі ніжки, і як ходили вилиці на синовому обличчі тоді, у лютому 22-го року, і розумію, що він усе для себе вирішив.