Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 1670
Віктор Володимирович Ткаченко
вік: 66
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Черненко
Черненко
«Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками»

У лютому 2015 року їхнє садівниче товариство бомбили двічі. Чудом вціліли. Дуже постраждав дах дерев’яного будинку, уламки снаряду пробили все наскрізь. Разом із дружиною продовжує там жити, до обстрілів звикли. Тепер бояться тиші.

Мы думали, что оно обойдется как-то по уму. Тем не менее, третье тысячелетие, высокоразвитая страна, в середине Европы находится, и средневековые эти разборки такие, вы знаете, как-то не укладывались в голове.

Я з Черкаської області – там, де ліси, де степи. Приїхав сюди ще в 1977 році будувати в «Азовсталі» конверторний цех. Да так і залишився. І от вже 42 роки тут живу. 

 Працював в мартені, будував його, ремонтував. Як дали від «Азовсталі» нам тут ділянки під дачі – молоді, сили багато, повітря свіже – ми почали будувати. Побудували і залишилися тут жити, все ж таки, свіже повітря. Жінка працювала в «Домнаремонті». Вийшли на пенсію. Оце й живемо тут. 

 Ми думали, що воно обійдеться якось розумом. Все ж таки, третє тисячоліття, високорозвинута країна, в середині Європи знаходиться, і середньовічні оці розбірки такі,  ви знаєте, якось не вкладались в голові. Тим паче, що ми були виховані, що війна – це дуже погано.  Але все пішло шкереберть, як кажуть. 

У 2014 році пішли батальйони. Хто? Кого? Навіщо? Десь в жовтні 2014 року ми це відчули, коли почали залітати сюди снаряди. Поруч кілька разів падало.

Потім все більше і більше. Ну, а куди вже тікати? Тікати треба було спочатку. Господарство тут завели (зітхає). Ховалися в гараж, там підвал. Тільки починає гриміти – ми ховалися. А потім виходили і дивилися: ага, там розбито, там розбито.

Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками

Люди будувались, надіялись на світле майбутнє, що будуть тут жити. А воно вщент рознесло все.

Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками

У 2015 році, в лютому місяці, якось ввечері все так тихо було, спокійно. Ми в хаті були. І тут рівно о дев’ятій годині вечора як почали з усіх видів зброї стріляти! Ми навіть не встигли вискочити з хати. Впали під холодильником з дружиною.

Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками

Десь годину бумкало це все, але не було переляку, такого страху. Усе тіло якось заніміло.  А вже потім, коли вийшли і побачили, що там те горить, те розбито, те завалено, ось тоді вже прийшов страх.

 Подивилися, що затихло все, залишилися у хаті. І о п’ятій ранку знову як почали – і ми знову на своє місце під холодильник сховалися. Потім зібралися, все кинули, закрили і поїхали додому в місто.

 Зберегло нас, не знаю що, але зберегло. Навколо побило добре. Тут поруч вщент рознесло, з другого боку теж розбило. У нас тільки кришу побило дуже і стіни теж. В нас будинок дерев’яний і уламки пробивали наскрізь.

Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками

Березень почався, треба якось вертатися. А воно ж тут усе побите. Хлопці зібрали бригадку і півтора місяці все відновлювали. Бо усі дроти, усе було побите, розірване.  Електрик у нас на заводі робив, зібрав нас, хлопців – і зробили. [Ми] повернулися. Світло є, електрика є. 

Стріляють і зараз, але людина привикає до усього. Хоч і боїться, але звикає. Ми якось зараз тиші боїмося. Бо коли вже стріляють, то вже знаєш де, хто і куди. А коли тихо-тихо, то стрес.

Ну, а так живемо, відбудовуємо. Правда, в нас було 350 людей на наших цих ділянках, а залишилося 150. Ще люди бояться їхати сюди. Так, щоб снаряди залітали, то цього немає. Але на нервах постійно. Не дають заспокоїтися людям.

 Що для простої людини війна? Це горе. Війна нічого доброго не приносить. Сім’ї теж розбіглися зараз. У мене в Черкаській області менша дочка. Старша неподалік, у місті, але сюди з онуками бояться надовго приїжджати. Добре, що інтернет, скайп є, то хоч так подивимось, порозмовляємо.

Ми надіємось. Старі люди надіються, що, все ж таки, буде мир. Впадати у відчай – це не для нас. Дайте миру, інше ми все зробимо своїми руками, які не звикли сидіти без роботи, ми прокормимо себе, дітей прокормимо. Головне, щоб був мир, чисте небо над головою. Щоб наші діти не ховалися по підвалах, по закутках. Щоб була робота у людей. Мріємо, що буде мир. Мир буде. Будемо жити, як у цьому фільмі «В бой идут одни старики»: «Будемо жити!»

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій