Я живу в Охтирці. У мене велика сім’я. Брат – інвалід дитинства. Я його опікун. Мамі 82 роки. Вона не могла повірити в те, що почалася війна. Чоловік був у територіальній обороні. Наш син на третій день війни пішов на війну. На Донбасі отримав декілька серйозних поранень, тепер потребує протезування. Йому зараз психологічно тяжко. У перші дні він втратив сенс життя. Ми його заспокоюємо. Головне, що живий.

Під час обстрілів невістка з внучкою сиділи в погребі. Моїй онучці вісім років. У неї ДЦП і на дев’яносто відсотків втрачений слух. Вона здригалася від вибухів: мабуть, відчувала вібрацію. Маму ми саджали у коридорі, а самі були на сторожі. 

Двоюрідна сестра невістки жила Дачному районі, який постраждав найбільше. Там зруйнували військову частину і скинули бомбу на магазин. 12 березня невістці зателефонувала двоюрідна сестра і запропонувала разом виїхати за кордон. Зараз вони в Чехії.

Я дуже вдячна людям, які відкривали магазини й аптеки, хоч і на кілька годин. Ми довго стояли в чергах, однак добре, що хоча б так можна було щось придбати. Також вдячна волонтерам за гуманітарну допомогу.