«Цих відчуттів болю, розпачу не передати словами, їх не можна забути…»

Скляр Валентина, вчитель Краснокутського ліцею №2 Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області

Війна. Моя історія

Я жила розміреним, безтурботним життям: працювала, товаришувала, подорожувала, посміхалася, раділа життю, будувала плани на майбутнє… І тут ранок 24 лютого – чорний день, який для мене, як і для всіх українців, став чимось страшним, неприродним, жорстоким, божевільним…

День, коли в моє життя увірвалася Війна: так підступно, жорстоко, нелюдськи, коли ще всі спали… Війна – це те зло, яке розділило моє життя на дві частини: до і після…

Спочатку не вірилося, думалось, що це якась помилка, нетривала операція, яка за день-два закінчиться. Адже не вкладалося в голові, що в 21 столітті - в епоху науково-технічного прогресу, стрімкого розвитку суспільства з безліччю міжнародних організацій, які повинні сприяти мирному врегулюванню конфліктів, можливе таке жахіття. Але, як виявилося пізніше, ще й як можливе…

Ми чули про війну, про героїзм, про кількість загиблих в роки Другої Світової війни, ми вшановували пам’ять загиблих в цій війні, але ми цього не пережили, тому сприймалося все, як кіно.

До вторгнення російських військ на нашу територію, ми не знали, що таке ненависть. Ми чули це слово, знали його значення, але відчувати почали тоді, коли на наших очах гинути немовлята, підлітки, ще не народжені діти, коли влучання по мирному населенню в жилі будинки, супер-маркети, залізничні станції відбувалися підступно і цинічно. А страшні злочини, що відбувалися в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі та інших містах України – просто не вкладається в голові, що таке взагалі можливе…

Приходить розуміння того, що ці люди, які стали жертвами війни, тобі рідні, здається, що ти їх знав усе життя. Спільний біль, горе, крик душі… Як таке могло статися? Які нелюди ступили на нашу землю…Війна об’єднала душі українців спільною трагедією. Таке пробачити неможливо ніколи.

Молодь враз подорослішала… Ніколи не забуду слова хлопчини 26 років, сусіда, який пішов добровольцем, і від’їжджаючи сказав, що якщо з ним щось трапиться, щоб я його поховала. Згодом війна підібралася ближче, під м. Охтирка, що за 40 км від нас. Чутно стало вибухи, земля здригалася, вночі дорогою проїздили танки…

Пізніше ударили і по об’єктах інфраструктури в моєму населеному пункті. Пожежа тривала тиждень, «закіптяжене» небо, у дворі стоїш і чути, як земля під тобою двигтить… Але страшніше попереду, коли привозять перших загиблих…

Я працюю вчителем, вважаю, що ця професія дуже відповідальна, не пробачає помилок. Кожній дитині намагаюся дати не лише знання, а вкласти частинку душі. З початком війни, спостерігаючи, як вони відправлялися захищати свою Батьківщину, записувалися в загони територіальної оборони- розуміла, що моя праця була не марною - виховала справжніх патріотів.

Але невимовний біль за долю цих дітей розривало серце: що їх чекає, чи повернуться додому живими і неушкодженими?

Найстрашніше – це звістка про загибель когось із них, коли ти проймаєшся болем, не можеш знайти потрібних слів, щоб заспокоїти серця їх батьків, дружин, осиротілих дітей. На жаль, таких слів ще не придумали... Поховання наймолодшого учня Дмитра, якому виповнилося лише 21 рік, єдиного сина у матері, якого вона «піднімала» сама, «стоїть» перед очима…

Ще два роки назад сидів за партою, часто бешкетував, був веселим, енергійним, зразу після закінчення школи одружився, родився синочок – немов спішив жити, немов відчував настільки коротким буде його життя: війна, мобілізація, навчання, бій, поранення, госпіталь, повернення на службу, смерть від серцевої недостатності… Молоденьке серце не витримало побаченого і пережитого, помер уві сні…

Незадовго до цього, перебуваючи у відпустці і випадково зустрівшись, він сказав таку фразу: «Я Вас так поважав. Наступного разу, коли приїду у відпустку, принесу Вам квіти». Вийшло навпаки, з квітами до нього прийшла я, щоб вшанувати пам’ять Героя…

Цих відчуттів болю, розпачу не передати словами, їх не можна забути… Війна зробила не лише мене, а всіх нас іншими. Ми почали сприймати смерть Героїв як особисту втрату.

Колись вважала, що вони мені повинні бути вдячними за знання та виховання, а тепер, схиляючись на коліно в жалобі, віддаючи останню честь Герою, розумію, що я завдячую кожному, вклоняюся їм доземно за їх подвиг, за їх вибір: віддати найцінніше - своє життя заради своєї Батьківщини, родини, заради нас… З початком війни ми, українці, стали ближче до Бога: читаємо молитви за долю України та її Героїв.

Стали добрішими, згуртованішими, особливо у спільній роботі на користь нашим захисникам: чим можемо, тим допомагаємо: плетемо сітки, робимо окопні свічки, готуємо смаколили, організовуємо благодійні ярмарки, щоб придбати їм речі першої необхідності та захисту.

А що буде потім?.. Часом задаю собі таке питання…Вибухи, безсонні ночі, постійні стреси, втрати наших ГЕРОЇВ, сльози, біль, боротьба…Але вистояти, пережити все це допомагає віра в ПЕРЕМОГУ (хоча вона і виборюється такою дорогою ціною – життям молоді - цвіту нації). Коли стаються такі страшні події, приходить усвідомлення того, що слова втрачають сенс, втрачається значення інших подій, речей, цінностей, окрім самого ЖИТТЯ – найвищої цінності.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/