"Любов до України в моєму ДНК"

Федоренко Катерина

10 клас, Краснокутський ліцей №1 Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Яковенко Олена Василівна

Чому бути українкою — це моя суперсила?

Краю мій зелений, вічная дорога,

Та безсмертник в полі, в небесах гроза

— Припаду я серцем до твого порога,

Як твоя кровинка, як твоя сльоза.

Михайло Стельмах

Пам’ятаю, як будучи ще зовсім малою, любила розглядати світлину своєї вісімнадцятирічної прабабці Олександри Трохимівни. Де вона відображена в українському вбранні, яке носили в ті часи на Слобожанщині, з коромислом в руках, біля колодязя. Ніби на ілюстрації до відомої української пісні «Несе Галя воду…» Цій світлині майже 100 років. Ще тоді, мостила собі на голову українського віночка, бо так мені хотілось бути на неї схожою.

Згодом мама розповіла про важке бабусине життя. Про те, як вона пережила розкуркулення, голодомор 1933-го року, похоронку на чоловіка під час війни, як важко працювала. А ще, якою доброю та гарною вона була людиною. Розмовляла українською, знала безліч народних пісень, казок. І всьому, що вміла та знала вчила свою онуку, мою матусю.

Я думаю, що із цієї світлини та спогадів про прабабцю, для мене і починається любов до України, формується моя суперсила. Адже на цій славетній землі моє справжнє коріння і воно українське.

Коли прийшла на нашу землю страшна біда, мама згадала слова своєї бабусі, які чула в дитинстві: “Все можна пережити, навіть голод, як би тільки не було війни”. А вона прийшла, страшна і лиха на нашу землю. І стали на захист своєї держави оті онуки, які зросли під бабусині українські народні пісні та казки, які бережуть прадавні рушники бабусь. Передають з покоління в покоління світлини, де їх діди та баби у вишиванках. Оті онуки і правнуки, які люблять свою землю і свій народ більше за життя. Бо їх так навчили. Їх вчили жити по-совісті, працювати, бути вільними і незалежними, сміливими і мужніми. У їх жилах тече кров козаків, в їх скринях лежать хрещаті рушники, на яких, здається, вишита доля та майбутнє нашого народу.

Я обов’язково збережу ту світлину для своєї правнучки, передам їй нашу суперсилу.

Бачу своїм завданням вчитись на відмінно, щоб надалі здобути професію, яка в майбутньому знадобиться для відбудовування та розквіту моєї держави.

Щоб на твоїй землі, під мирним небом цвіли сади, буяли лани, наливався стиглий колос, шуміла бистрими водами річка, виблискували прозорою водою озера. І щоб лунала українська пісня, гралися весілля, народжувалися діти, будувалися нові будинки і не западали старі. Це було б справжнім щастям! Я впевнена, що так і буде, бо дорогою ціною заплачено за цю мрію. Нашому поколінню втілювати цю мрію в реальність. У нас до цього велике бажання, це наш обов’язок перед майбутнім, перед тими, хто відав своє життя та здоров’я за Україну.