Левко Діана, 8 клас, Керецьківський ліцей Керецьківської сільської ради Хустського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пацан Тетяна Василівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Був четвер – звичайний, на перший погляд, день тижня. Як і кожного ранку, ми зібралися в школі. Перший урок – математика. Хтось сумлінно виконував завдання, хтось сміявся, хтось нашіптував сусіду по парті якісь кумедні історії…  Усе було як завжди, та в якусь мить учительці зателефонували. Вона звичайним рухом взяла слухавку та раптом напружено мовила: - Діти, не панікуйте. Швидко збирайте речі та йдіть додому. Все буде добре.

Але дивлячись на серйозне, зосереджене обличчя вчительки, ми вже не могли не панікувати. Замість сміху – приглушені крики. Замість тиші – швидке тупотіння ніг по коридору… Я в ту мить не зрозуміла до кінця, що сталося, та серце билося шалено, в голові шуміло. Ідучи додому, я ніби провалювалася в якусь глибоку прірву від страху та тривоги. 

Такого почуття я не відчувала ніколи. Вдома я швидко переглянула останні новини в соцмережах і зрозуміла: сталося непоправне – почалася війна.

У свої, на той час, десять років я ще не до кінця розуміла значення цього слова, та знала одне – десь поряд знищуються чиїсь будинки, гинуть люди. Заваривши на кухні чай, я пішла в свою кімнату. В ту мить мені спало на думку, що, можливо, зараз у когось уже немає будинку, що сотні сімей залишилися на вулиці без нічого, не розуміючи, що робити далі. Я вже здогадувалася, що війна – це велика несправедливість, через яку страждають невинні люди, які просто хочуть жити так, як їм хочеться. Вони ж нікому не заважали, нікого не ображали. А ще я подумала, що десь під обстрілами зараз мій двоюрідний брат, який навчався в Харкові, і від цього ставало ще тривожніше.

Батьки, звичайно, заспокоювали нас, як могли, та це не дуже допомагало.

Згодом у селі почали з’являтися незнайомі люди – переселенці, які змушені були покинути свої домівки і поїхати в нікуди, аби тільки врятувати життя. Дорослі почали зносити в дитсадок, де розмістили сім’ї вимушено переміщених осіб, теплі речі, ковдри, продукти, і ми намагалися в усьому їм допомагати. Хтось навіть поселяв людей у власних будинках, забезпечуючи їх усім необхідним. У ці миті ми розуміли, що всі українці – єдине ціле, і якщо ми будемо допомагати один одному, жоден ворог не зможе нас здолати.

Щодня, дивлячись новини, ми дізнавалися, що багато людей так і не змогли виїхати з окупованих територій – сотні автомобілів разом із застреленими чи спаленими живцем пасажирами переповнювали узбіччя доріг на багато кілометрів.

Та не менше болить серце за тих, хто залишився, хто не в змозі покинути стареньких батьків. Ці люди щодня живуть у страху, без світла, газу, води та з великою надією в серці.

За час війни всі ми змінилися, змінилися наші мрії, а вони – в кожного свої. Та є у нас одна велика спільна мрія – мир. Зараз ми, як ніколи, розуміємо значимість цього короткого, але такого важливого для нас слова. А ще мільйони українців мріють переступити поріг рідної домівки, зустрітися з рідними, мріють про повернення із полону. Чиїсь мрії вже, на жаль, ніколи не здійсняться. Війна стерла в попіл десятки міст, вбила тисячі хлопців і дівчат, батьків і дітей, людей старшого віку. Та вона не змогла відняти в нас надію, віру в те, що ми обов’язково переможемо. І чим більше ворог лютує, тим більше ми об’єднуємось, щоб якнайшвидше перемогти його.

Звичайно, ми ще діти, і від нас мало що залежить у цій боротьбі. Але ми робимо все можливе: випікаємо смаколики та влаштовуємо ярмарки на допомогу ЗСУ, донатимо, збираємо й відправляємо посилки нашим захисникам, створюємо малюнки й пишемо листи, які слугують їм оберегами у найважчі хвилини.

Можливо, це й не так багато, та я впевнена, що якщо кожен робитиме свій посильний вклад, разом ми зможемо помітно допомогти нашим воїнам і всім, хто цього потребує.

Коли я бачу, як люди об’єднуються, допомагають один одному, намагаються підтримати хоча б теплими словами, розумію, що це найкраща відповідь тим, хто намагається вселити в нас страх. І навіть якщо здається, що ми своїми діями нічого не змінюємо,  насправді кожен крок, навіть найменший, наближає нас до перемоги.

Головне – не опускати руки, не здаватися.

Зараз мені тринадцять років, та я не знаю, як складеться моє життя завтра. Але я впевнена, що всі ми вже ніколи не будемо такими, як були раніше. Війна змінила нас, ми стали сильнішими, готовими на вчинки, про які раніше навіть не здогадувалися. Ми відчуваємо себе частиною величної нації, яка зараз творить нову історію. Ми, як ніхто, мріємо про мир, і я вірю: він обов’язково настане!