Шулакова Анастасія, 7 клас, Попаснянський ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Романова Вікторія Вікторівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен з нас мріяв про подорожі, мандри, але чи думала я про те, що моя подорож буде такою тривалою і чи буде вона саме такою? Моя подорож, яка розпочалася в мої десять років, затягнулася вже на тисячу днів.

24 лютого 2022 року, цей четвер розпочався не зі слів: «Прокидайся, сонечко, у школу треба», а зі слів: «Настю, почалася війна!». У той момент я не розуміла, що відбувається і думала що мама жартує, цей пранк має припинитися.

Перші декілька днів для мене були немов у тумани: я не розуміла, що відбувається і я все ще вірила, що скоро це закінчиться. Але не так… Через два дні ми зрозуміли, що

орки дісталися мого містечка Попасна. До міста, де все  було рідне: стіни, вулиці, будинки, обличчя, до міста, де тебе всі чекають, всі знають тебе,

де ти знаєш, що відбувається. Саме ці перші десять днів були найстрашнішими в моєму житті. В нашому будинку постійно перебували різні люди, їх було десять-дванадцятеро, і кожні десять хвилин вся ця зграя мала бігти до кухні.

Я тримала на руках маленьких дітей, яких могла утримати, щоб швидше пересуватися . Ми мали це робити, щоб не втратити життя.

У ці дні я багато міркувала, я не розуміла що буде взагалі далі? Чи буду я жива? Чи повернуся я додому  пісня війни? Чи взагалі, що з нами буде…

Обстріли ставали все дедалі частішими, вони не давали спокою. Кожні п’ять хвилин військо рф тероризувало нас.

Постійно було гучно, страшно, ми плакали… Так ми протрималися десять днів, а надалі зрозуміли, що треба виїжджати.

Розпочалася наша подорож з міста Бахмут. В Бахмуті було доволі спокійно, навіть здавалося, що не відбувалося війни, але скоро і до цього міста дійшли орки. Далі ми визначилися прямувати до Дніпра, де нас безкоштовно приютили пожити як біженців, але на спокій надії вже не було. Наступного ранку поруч з нашим будинком, де ми перебували, впала ракета. Вирішили їхати далі у більш безпечне місце, але безпечних місць не було! Ось так ми опинилися за 900 км від Попасної у селі неподалік Львову. На тиждень  прихистком для нас стала Львівська область, ми розуміли, що ми завдаємо незручностей людям, які нас прихистили  (це люди з інвалідністю), бо вони самі потребували допомоги. Ми вирішили подорожувати дали. В Одесі більш-менш оговтавшись, почали облаштовувати свій побут, але це було до одного дня. В той день нам довелося переживати ще більш, бо було реально страшно - ракети. Саме в Одесі ми зрозуміли, що дітися від війни нікуди. Батькам довелося  ухвалити єдине, на їхню думку, правильне рішення: рятувати нас із сестрою.

Залишивши тата в Україні, ми з мамою поїхали закордон.

Подолавши три тисячі кілометрів, ми опинилися у таборі для українців. У містечку Флєн, де майже місяць, вимушені  були жити у кімнаті без опалення взимку, на жаль. Ми спали під чотирма ковдрами та у куртках…цей час дався мені дуже складно. Але принаймні тут було хоча б тихо! Вже півтора роки я мешкаю у Стокгольмі, тут облаштувалися і живемо, можна сказати, спокійно та радісно. Дуже сумую за татком, якого я можу бачити лише по відеозв’язку та за сестрою, яка повернулася в Україну здобувати вищу освіту.

Ці 2 роки змінили мене кардинально – я подорослішала, можливо, навіть занадто рано. Мене навчили бути сильною, незалежною та не грітися у  тій «теплій» ванні. А ще я маю пораду для всіх, хто сьогодні опинився у такій ситуації, як я: цінуйте час, який ви проводите з родиною та це життя, бо війна може зламати /змінити його на-зав-жди!