Олена

Харківський ліцей 47, 8-Б клас

            

Війна. Моя історія

До неї не можна бути готовим…

Починається раптово, болить сильно та не щадить нікого…

Війна. Одного ранку спокійне життя скінчилося для мільйонів українців. Двадцять четверте лютого – день, який я запам’ятаю назавжди.

Чи може дитина в дванадцять років усвідомити всю жахливість цього світу? Побачити лють та відчути справжній страх? Начебто ні, але саме це довелося пережити одній дівчинці з Харкова. Мені.

Україна завжди була домом, місцем, де відчувався спокій та захист, тож раптом усвідомити, що Батьківщина в небезпеці, просто неможливо. Особливо коли о шостій ранку тато каже два простих слова: «Почалась війна».

Спочатку я зраділа, бо не треба йти до школи (так, мабуть, відреагувала більшість дітей), але варто було побачити смуток на обличчях батьків, як усе змінилося. Ми з мамою вирішили терміново зібрати речі, та я не могла тримати в собі безліч різних почуттів, що змішалися докупи, тож взяла перший-ліпший блокнот і зробила короткий запис, від якого досі волосся стає дибки:

«Привіт! Я Олена і мені 12 років. Мама з татом підняли мене о шостій ранку, вони прокинулись через бомбардування. Збираємось. Я боюся… Так страшно… Не хочу все це говорити батькам, вони й без цього панікують. Намагаюся зберігати спокій. Сподіваємось на краще».

Звідки ж я знала, що далі буде тільки гірше?

Війна змусила зняти рожеві окуляри, відкрила очі на безліч речей. Саме в перший день я зрозуміла, наскільки ціню своїх рідних та близьких. Коли під обстрілами відмовлялася бігти в укриття, не взявши з собою морську свинку, мого найкращого друга… Я не розуміла, що коїться, але чітко відчувала - життя не буде таким, як раніше. Не маючи змоги навіть на секунду випустити з рук переноску, дівчинка в моєму обличчі побігла з сім’єю до метро. Там було близько двох сотень людей. Знизу, звичайно, безпечніше, але краще від цього не ставало.

Я б хотіла стерти з пам’яті наступний тиждень, який нам довелося прожити в підвалі університету. Харчувалися залишками з їдальні, цілими днями намагалися не згаснути… Пам’ятаю, як батько під час сильного обстрілу попросив надіти навушники та послухати улюблених пісень, просто відволіктися. Тоді я навіть не усвідомлювала, нащо то було.

А одного дня мене просто розбудили, посадили в машину і сказали, що ми виїжджаємо, залишаючи тата в Харкові. Мабуть, саме тоді я й зламалася, неначе лялька.

Завжди мріяла помандрувати Україною, але не могла уявити, що це станеться за таких умов. Я побувала у Кривому Розі, Вінниці та Хмельницькому, але не пам’ятаю жодне з міст. Вони залишилися в моєму розумі, як місця ночівель та жахливих думок.

А далі був Львів. Чарівне місто, що стало моїм домом на наступні десять місяців. У перший вечір після прибуття я вийшла на балкон, наділа навушники та подивилася вгору. Зоряне небо… Як давно я не бачила тебе таким: мирним, чистим, спокійним. Будучи людиною з уявою, я відразу звернула увагу на декілька сузір’їв. Проте не таких, що можна знайти на сторінках підручників з астрономії, а особливих, незвичайних. Вони ніби вилізли з моєї голови. Пам’ятаю, як зараз: три янголи з чимось, схожим на прапор у руках, і величезний німб… Саме тоді я й усвідомила, що це не жарт. Дійсно, почалось. Війна.

З того моменту я подорослішала, але зовсім не радію цьому… З’явилося надто багато проблем, якими навіть ділитися боляче.

Залишившись однією, без друзів та частини сім’ї, я спробувала сховатися від жахливих думок у навчанні та творчості. Саме в тому блокноті з коротким записом тепер зберігаються десятки непочутих віршів, написаних самим серцем.

І зараз, вже будучи вдома, я розумію, що життя буває жахливим і варто відчувати кожен момент, як би складно це не було. Та ще – немає місця кращого за дім, навіть в небезпеці. Бо тільки там серце буде в спокої.