Барабаш Олена

Харківський ліцей 47, 8-Б клас   

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шушура Д.А.                   

Війна. Моя історія 

До неї не можна бути готовим…

Починається раптово, болить сильно та не щадить нікого…

Війна. Одного ранку спокійне життя скінчилося для мільйонів українців. Двадцять четверте лютого – день, який я запам’ятаю назавжди.

Чи може дитина в дванадцять років усвідомити всю жахливість цього світу? Побачити лють та відчути справжній страх? Начебто ні, але саме це довелося пережити одній дівчинці з Харкова. Мені. 

Україна завжди була домом, місцем, де відчувався спокій та захист, тож раптом усвідомити, що Батьківщина в небезпеці, просто неможливо. Особливо коли о шостій ранку тато каже два простих слова: «Почалась війна». 

Спочатку я зраділа, бо не треба йти до школи (так, мабуть, відреагувала більшість дітей) , але варто було побачити смуток на обличчях батьків,  як усе змінилося. Ми з мамою вирішили терміново зібрати речі, та я не могла тримати в собі безліч різних почуттів, що змішалися докупи, тож взяла перший-ліпший блокнот і зробила короткий запис, від якого досі волосся стає дибки: 

«Привіт! Я Олена і мені 12 років. Мама з татом підняли мене о шостій ранку, вони прокинулись через бомбардування. Збираємось. Я боюся… Так страшно… Не хочу все це говорити батькам, вони й без цього панікують. Намагаюся зберігати спокій. Сподіваємось на краще».

Звідки ж я знала, що далі буде тільки гірше? 

Війна змусила зняти рожеві окуляри, відкрила очі на безліч речей. Саме в перший день я зрозуміла, наскільки ціню своїх рідних та близьких. Коли під обстрілами відмовлялася бігти в укриття, не взявши з собою  морську свинку, мого найкращого друга… Я не розуміла, що коїться, але чітко відчувала - життя не буде таким, як раніше. Не маючи змоги навіть на секунду випустити з рук переноску, дівчинка в моєму обличчі побігла з сім’єю до метро. Там було близько двох сотень людей. Знизу, звичайно, безпечніше, але краще від цього не ставало.

Я б хотіла стерти з пам’яті наступний тиждень, який нам довелося прожити в підвалі університету. Харчувалися залишками з їдальні, цілими днями намагалися не згаснути… Пам’ятаю, як батько під час сильного обстрілу попросив надіти навушники та послухати улюблених пісень, просто відволіктися. Тоді я навіть не усвідомлювала, нащо то було.  

А одного дня мене просто розбудили, посадили в машину і сказали, що ми виїжджаємо, залишаючи тата в Харкові. Мабуть, саме тоді я й зламалася, неначе лялька. 

Завжди мріяла помандрувати Україною, але  не могла уявити, що це станеться за таких умов. Я побувала у Кривому Розі, Вінниці та Хмельницькому, але не пам’ятаю жодне з міст. Вони залишилися в моєму розумі, як місця ночівель та жахливих думок. 

А далі був Львів. Чарівне місто, що стало моїм домом на наступні десять місяців. У перший вечір після прибуття я вийшла на балкон, наділа навушники та подивилася вгору. Зоряне небо… Як давно я не бачила тебе таким: мирним, чистим, спокійним. Будучи людиною з уявою, я відразу звернула увагу на декілька сузір’їв. Проте не таких, що можна знайти на сторінках підручників з астрономії, а особливих, незвичайних. Вони ніби вилізли з моєї голови. Пам’ятаю, як зараз: три янголи з чимось, схожим на прапор у руках, і величезний німб… Саме тоді я й усвідомила, що це не жарт. Дійсно, почалось. Війна.

З того моменту я подорослішала, але зовсім не радію цьому… З’явилося надто багато проблем, якими навіть ділитися боляче. 

Залишившись однією, без друзів та частини сім’ї, я спробувала сховатися від жахливих думок у навчанні та творчості. Саме в тому блокноті з коротким записом тепер зберігаються десятки непочутих віршів, написаних самим серцем. 

І зараз, вже будучи вдома, я розумію, що життя буває жахливим і варто відчувати кожен момент, як би складно це не було. Та ще – немає місця кращого за дім, навіть в небезпеці. Бо тільки там серце буде в спокої.