Оніка Лариса, вчитель, Гімназія №18 м.Одеса

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Події в житті кожної людини формують її свідомість та стиль життя. І на буденному рівні ці події, добрі чи не дуже, змінюють саму людину та якість її оточення. Закохався до нестями – життя набуло нових яскравих кольорів і ти вже сприймаєш раніше знайомий тобі свій всесвіт по-новому, більш емоційніше. Пішла з життя дорога серцю людина, - світ перевернувся з ніг на голову. Все! Крах. Страшнішого, на той момент, нічого і придумати неможливо.

Для мене такою трагічною подією була майже одночасна смерть моїх батьків, тата і матусі, для яких і навколо яких обертався весь мій світ.

Змінилося відтоді все: і спілкування з братами та сестрами, звідкись взялася моя, не властива мені раніше, дитяча безпорадність, невпевненість… Все, чим жила раніше, наче втратило сенс. Залишилась тільки робота: мої діти, колеги…

Але, все стало зовсім іншим в один момент для всієї країни, моєї України, для кожної людини. В той самий ранок. 24 лютого 2022 року.

Пам’ятаю, як, прокинувшись набагато пізніше старанного будильника, я усвідомлюю, що запізнюся на перший урок. Терміново телефоную свої колезі і прошу її мене підстрахувати, бо вчасно не зможу доїхати до школи. І що наша директриса приб’є мене, коли мій 6 – В, кабінет якого на одному поверсі з кабінетом директора, рознесе всю школу…

А Оленка чомусь довго мовчить, а потім тихо, глухо якось, стривоженим голосом каже: «Лорік, війна»… «Яка війна, що ти таке говориш, - не зупиняюся я, на ходу одягаючись, - війну мені Лєночка влаштує, як я запізнюся і малі розійдуться»…

Але знову, як мантру, пригніченим голосом моя колега ледь вимовляє: «Ві-й-на, росія біля Києва…»

І тут, наче як у примарному сні, я пригадую всі ті тренування на випадок різного роду небезпек (повітряної тривоги, хімічної атаки, пошиття ватно-марлевих пов’язок, ще чогось, чого мозок не міг в той момент видати), які відбувалися з середини лютого. Так склалося, що навіть до батька на 80-ти річчя я не змогла поїхати, залишивши свій клас наодинці з незрозумілими, на той момент, «навчаннями».

Відтепер час розділився на «ДО» та «під час». Навіть уявити було складно, чи буде коли «ПІСЛЯ»…

Не буду описувати всі ті моменти самоорганізації, усвідомлення нинішнього стану країни, кожного з нас, але я зрозуміла: ця подія дійсно змінила все! Першим, що спало на думку, коли ти під новим кутом почав бачити людей, добре знайомих, рідних, - це три закони філософії (курс інститутський засвоївся добре). Сутність цих законів філософії відомі не всім пересічним громадянам. Але кожен з нас стикався з дією цих законів у власному житті, не знаючи, що це за закони. Є так – і все! Отже, ось ці закони: закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін у якісні та закон заперечення заперечення.

З перших днів після дикої розгубленості почало щось вимальовуватись і на питання «Що робити? Як і де застосувати себе?» - відповідь знайшлася.

Найперше, що ми з дітьми почали робити, - це збирали скляні пляшки для «коктейлів молотова», на базарі я купила собі здоровецьку сокиру, для гнид, які могли зайти в Одесу. Потім з деякими своїми дітьми та їхніми мамами ми були помічниками на кухні однієї із сусідських шкіл, де організували приготування їжі для тероборони: чистили картоплю, моркву та цибулю, нарізали тонни хліба, мили посуд. Коли був вільний від кухонної роботи час, піднімалися на другий поверх та плели маскувальні сітки.

Діти, не ставили дурних питань. Просто питали: «Семенівна, це все ми робимо задля перемоги? Наші хлопці нас захистять?»… На що завжди отримували ствердну відповідь. Працювали, як мурахи.

Війна навчила мене шити на промисловій швейній машинці. Був момент перепочинку від кухні та сіток, коли хтось голосно спитав: «Хто вміє строчити?» Мама мого учня була швачкою. Зайшли до класу зі швейними домашніми машинками. Закрійник на великому столі показує готовий крій балаклав для пацанів і каже, що терміново їх треба зліпити та завезти на позиції, бо злючий мороз аж надто дошкуляє… Не знаю, скільки їх нам привезли до хати з нашими машинками, але ночі були активні, а хлопцям – тепло…

Йшов час. Вже ввійшли в колію тилової роботи для захисту країни. Поступово, слідкуючи постійно за новинами, в мене почалося переосмислення, переусвідомлення всього того, як ми жили раніше, ДО війни. Враховуючи, що я дитина «того» совєтського часу, мізок закипав.

І ось тут якраз про закони філософії. Ця війна, як лакмусовий папірець, проявила людей. Той, хто вчора був, м’яко кажучи, забіякою і чесав кулаки під дією зеленого змія, тепер розганяє орків направо і наліво. Це мій друг. Позивний «Фурор». Той, хто бив себе в груди на спортивних змаганнях за честь країни, десь причаївся… Ті, хто казав, що українську вивчити важко і спілкувалися виключно російською мовою, - першими пішли на захист. Але є й інше… Тут вже і кількість, і якість…

Носії нашої мови, коли новий віник купили для школи, чомусь різко заговорили мовою ворога… Стало більше показухи, як я кажу «для фоточки та для галочки»… Без внутрішнього, глибокого змісту.

Звісно, мовчати я не можу. Отримую «на горіхи»… Питання: ЧОМУ? Ті люди, які були в колі мого спілкування, і родинного, і робочого, зробилися іншими… Начебто, відходимо від совдепії, захищаємо і відроджуємо свій генетичний код нації поцілованої Богом України, з одного боку, і тут же, з іншого, - шукаємо, де б нажитися, кого б обдурити. І це не державний рівень! Це ж тут, на місцях!

«Війна все спише»? НІ! Нам – наше, Богові – Боже. Чужого нам НЕ треба, свого – НЕ віддамо!

І хай кажуть деякі, що дуже втомилися від війни, це брехня. Бо керує такими людьми стара звичка – тільки б не гірше. Це не про українців, а про сусідів. Наше гасло таке: має бути краще, ніж у сусіда! Україна – центр Європи. Мати всіх нинішніх європейських держав (які ще й досі сумніваються, чи треба мати захистити)! Слава Україні! Героям Слава!