Бояр Максим Миколайович, учень комунального закладу «Ялтинський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1» Мангушської селищної ради Донецької області

Кожна людина у своєму житті гостро відчуває небезпеку. Це почуття неможливо передати словами, це стан душі, це якісь невагомі часточки, що вібрують у повітрі. Такий стан тривоги відчуваю повсякчас, коли чую далекі вибухи, коли серед нашого селища бачу озброєних людей, коли проїжджаю з батьками через блокпости.

Це вже зараз я розумію, що це реалії сьогодення, що озброєні люди захищають наше селище, адже поруч, зовсім недалеко, проходить лінія розмежування.

Далекий 2014 рік. Я зовсім маленький, навчаюсь у початковій школі. Раптом новина, що захопила увагу всіх хлопців. У нашій маленькій Ялті зупинилася справжня танкова бригада. Ми з батьком поїхали за село, спілкувалися з хлопцями-танкістами. З нами, дітьми, жартували, давали поміряти справжній шлем танкіста, фотографували на танку, а з татом розмова була серйозна та напружена. І додому батько повернувся суворий і неговіркий. Тоді я вперше відчув небезпеку…

На початку вересня я радісний йду до школи. Заходжу до класу і дивуюся. Скільки нових облич! Потім дізнаюсь, що у нас кількість учнів збільшилася майже вдвічі. Діти неговіркі, налякані, деяким ніде жити. Ми з друзями ділимося книжками, приносимо теплий одяг, ковдри, їжу. Дівчата та хлопці розповідають про те, що бачили смерть на власні очі. Як так? У мирний час ХХІ століття?

Ми чуємо далекі вибухи, іноді – автоматні черги, дорогами їде військова техніка… Мама часто плаче, бо у Горлівці живе її тато, мій дідусь, з яким зараз нема зв’язку.

З того часу минуло вже багато років. Я десятикласник. Планую своє майбутнє, добре навчаюсь у школі. Але те почуття тривоги не полишає мене, хоча селище наше в цілковитій безпеці. Військові оберігають наш спокій, часто бувають в нашій школі із дружніми візитами, разом граємо у футбол та волейбол. Ніби все спокійно…

Проте майже кожного вечора, дивлячись новини, чую, що сьогодні були обстріли, хтось загинув, когось важко поранено… Це ж чиїсь сини, брати, чоловіки… Скільки це буде тривати?

Я хочу миру, хочу жити в незалежній квітучій державі, не відчуваючи тривоги за майбутнє. Я хочу навчатися в Україні, працювати на її благо. Я хочу нарешті побачити дідуся з Горлівки, до якого вже три роки не можемо з мамою поїхати…

Війна – це завжди горе і сльози. Сльози можуть бути тільки від радості та щастя. Я дуже хочу, щоб наші можновладці знайшли нарешті вихід з цієї ситуації, щоб до складу України повернулися міста і села, тимчасово окуповані.

Ми хочемо миру, хочемо подорожувати Україною без кордонів і обмежень!