"Чотири дні в підвалі, відсутність сну та харчування"

Гаврилова Софія, 16 років, 11-Б клас, Іванківський районний ліцей №1 ІСР

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Іванченко Людмила Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом.

Степан Бандера

Один, два, три... Постріл. Принцип роботи гаубиць став зрозумілим. Винищувачі один за одним входять у повітряний простір. Заплакана мати спить у мене на плечі, на руках котик. Навколо темно, лише невеличкий отвір у стіні напроти дає зрозуміти, що вже ранок. 24 лютого пройшло, перший день війни минув.

Він не був найстрашнішим психологічно, скоріше фізично. Ти не контролюєш своє тіло, різкі болі у м'язах ноги - я й не помітила, що стукаю нею вже яку годину. Намагаюсь зосередитися на ударах серця, але думки розбігаються. "Ворожі гвинтокрили вже у Вишгороді, висадка десанту в Гостомелі, перетнули ЧАЕС", - вимкніть нарешті цей телевізор! Я думаю раціонально, ще є шанс виїхати, проте мене не хочуть навіть й слухати. Погодинно мої плани розбиваються з кожним повітряним боєм, який було чути на подвір'ї мого дому. А далі чотири дні в підвалі, відсутність сну та харчування. Цивілізований світ вийшов з мого містечка - прийшла розпуста і варварство.

Вода зі снігу та льоду – недарма я в дитинстві дивилася як вижити в дикій природі. День проходив за книгами. Щоб заспокоїтись, було достатньо однієї на два дні. Я сумувала, але намагалася не дати думкам заволодіти над холодним розумом. Краще потрапити до пекла, ніж жити під звуки постійних обстрілів своєї країни. Нічними страхіттями стали не погані сни, а літаки над головами.

Колона за колоною їде в сторону білорусько-українського кордону. Встигла облаштувати пункт спостереження у своїй кімнаті, дарма що в будинку через сто метрів перебуває снайпер. Я відчувала, що нас будуть звільняти. Знімати диявольські кайдани, одягнуті не по власній волі.

Останній день березня. Мама готує смажену картоплю, я несу їй банку з бабусиними маринованими огірками. Вибух. Вікна повсюди відчинились. Я чую свист у вухах – це легка контузія. Підірвали міст. Вчинки ворога цинічні, лише слабий нищить за собою все, аби як можна більше дошкулити. Цей день вирішальний - бій та полум’я, як 24 лютого, чи довгоочікуваний подих вільного життя?

Перше квітня – день сміху. Для мого містечка він пройшов у сльозах. Сльозах, які навертаються від вигляду наших воїнів. Я бачу їх прямо перед собою: вони справжні. Це не марево, не гарячка! Нас звільнили.

Окупація змінила всіх. З першого дня звільнення я віддала всі сили як волонтер – досвід у житті, який навчив мене, що таке працювати до останнього. Місяць я жила в Тернополі без батьків – навчилася самостійності, умінні приймати рішення. Але чому найбільше нас учить війна? Любити кожного, хто готовий цю любов прийняти.

Мир. Таке вільне й таке жадібне слово… Наш дух вбиває ворога, як гостре лезо. Перемогу для України принесуть її діти, а не асистент з «ядерним чемоданчиком». Тож для мене мир – це територіальна цілісність України. Це незламна нація зі сталі від Ужгороду до Луганська.