"Темний смуток зливався із тривогою і носився по хаті"

Панасенко Микола, 15 років, 10 клас, Іванківський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Осипенко Ірина Андріївна

 Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Було пів на третю ночі. Мені аж надто закортіло пити. Тут, в рідному Іванкові, на Київщині, ще було мирне життя і мої батьки, що в тривожному чеканні слухали новини  і вдень і вночі. Ми не знали нічого – «вони» ж там, за кількасот кілометрів від кордону, чекали тільки команди. Ніби щось стукнуло в голову: «Вставай! Прокидайся!» Я  швидко здійнявся на ноги і вийшов з кімнати…

Як тільки людина з’являється в цей світ, вона отримує безцінну річ – життя, і беззаперечне право на нього. Захисником дитини є мати, дорослої людини – держава.

Мама… Матуся… Батьківщина… Мама – це гарант спокою і любові для кожної  маленької дитини, а Україна-ненька забезпечує наше право на життя.

Але, на превеликий жаль, сторінки нашої  історії безжально ставлять це право під сумнів: турецька неволя, панщина, сталінські репресії, анексія Криму, війна на Донбасі…А тепер знайшлася ще одна чорна лапа, яка поспішає стиснути  горло моїй Україні!

Далеко з кімнати я почув схлипування - плакала моя мама. Наші очі зустрілись у німому мовчанні. І я все зрозумів! Гострий  біль стиснув металевим обручем груди так, що вже й не дихнути! Батько, дивлячись мутними очима,  ледь вимовив: «Почалось». Темний смуток зливався із тривогою і носився по хаті. Бабуся простогнала, сіла на підлогу, узявшись холодними блідими руками за голову, яка ніби не трималась на м’язах, а весь час хилилась на груди. Мама не переставала плакати. Усе кругом спало, а чорні, темні, страшні думки, як важкий камінь, налягали на нас, пекли серце. Батько важко зітхав. 

У мене в голові тисячу разів виникало одне і те ж питання: навіщо такій величезній країні ще й наша земля, дерева, котики й собачки? Кожного разу, коли я починав аналізувати ці складні питання, мене накривала якась порожнеча, і я  відчував, що втрачаю сили.

Як вдихнути кисень, що пахне страхом?!

Так було до 1 квітня. Довгих вісім місяців триває ця жахлива війна. Так страшно, коли не відомо, що завтра. Але тепер я точно знаю ціну білої полоси. Господи, дозволь думати, що це скоро скінчиться! Цілий рік не може бути зима! Хочеться знову навчитись дихати!

Я переконаний, що моє спустошення поступово мине. Бо на моїй Батьківщині є птахи, які заберуть на крила усі страждання. А ще є дерева, які пропустять крізь себе, аж до кінчиків листя, людське горе. Є струмочки, що омиють камені кришталево чистою водою і принесуть нам радість перемоги!  І я всіма силами намагаюсь у це вірити!