Талан Ірина, 8 клас, Путивльський ліцей №2 ім. Г. Я. Базими Путивльської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Артюшенко Алла Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Двадцять третє лютого дві тисячі двадцять другий рік…

Звичайний день: діти у школі і садочку, батьки – на роботі. Ніхто не міг і на хвилинку уявити, що вже під ранок життя всіх українців кардинально зміниться… Масові ракетні обстріли, перші повітряні сирени, паніка, страх, сльози… Підло й зненацька.

Сусідня країна - терорист нахабно атакувала незалежну Україну. Було багато в голові запитань, але без відповідей. Як? Чому? За що?

Пам’ятаю, як мені, дванадцятирічній дівчинці, було страшно, але, відчуваючи відповідальність перед молодшим братиком і сестричкою, намагалася їх підбадьорювати. Я не до кінця розуміла – за що українців хочуть знищити, якою є кінцева мета повномасштабного вторгнення? Очевидно одне, українці ні за що не здадуться, наш дух і волю не зламати. Коли Герої -захисники відважно боронять землю, матері, бабусі і діти плетуть маскувальні сітки. Учителі продовжують навчати онлайн, багато підприємств перекваліфікувалися й почали шити військову форму, спорядження, тощо.

Я теж хотіла бути корисною задля спільної перемоги і разом з однокласниками та бібліотекарем неодноразово збирала кошти для потреб ЗСУ.

Сила допомоги в такі важкі для України часи полягає в єдності, і починати потрібно з себе, адже не тільки військові її потребують, а й літні люди, які теж страждають від обстрілів.

Усі навкруги об’єднуються заради спільної мети, тоді приходить справжнє розуміння слова «Патріотизм». Іноді охоплює відчай, що ми звикаємо жити в таких реаліях, навчатися, будувати плани на майбутнє. Так хочеться знову просто щасливого безтурботного дитинства… Саме за це і воюють наші Захисники, які морально й фізично знесилені, але незламні.

Особисто я не виїжджала під час війни за кордон, відчула на собі весь спектр емоцій, бо втратила рідного дядька – Героя України, який загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області.

А таких відважних синів і дочок загинуло тисячі. Ми завжди будемо шанувати кожного Героя, пам’ятати ціну Перемоги, а вона обов’язково буде! Наш народ може гордитися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, але ще захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.

Міжнародна матеріальна допомога теж дуже важлива, і ми безмежно вдячні за неї, але головне розуміння – прискорення настання миру.

Бо життя у людини лише одне, і воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя. Я засуджую ворогів, що вони споконвіку втручаються в чужі справи, розпалюють війни, насильно когось завойовують. А це кров, смерть синів, у яких є матері. Вони не можуть захистити їх від війни, коли вона палить рідну землю. Скільки сліз вилито з тих материнських очей?

Я хочу низько вклонитися і подякувати нашим воїнам, що вони оберігають мир, навіть уночі, коли ми спокійно спимо.

Україно моя! Бачу тебе у майбутньому: жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях, Дніпро котить хвилі свої через пороги. Пошана і честь живе в сім’ї без зради, без кровопролиття. Без розстрілів виростають діти.

Я схиляю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодії нових пісень.

Це моя Україна – рідна, священна земля моїх дідів і прадідів, про яку мріяв Великий Кобзар. Його слова збудуться:

«І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Не злим тихим словом…»

Завершуючи, хочеться вірити, що колись війна залишиться лише на сторінках історії, як темний спогад.

Що мудрість і співчуття переможуть жагу до влади та насильства. Бо справжня сила людства полягає не у здатності руйнувати, а у здатності творити, любити та жити в мирі. Відлуння болю війни повинні стати не закликом до помсти, а нагадуванням про цінність кожного людського життя та необхідність боротьби за мирне майбутнє.