Багмет Вероніка, 11 клас, Комунальний заклад – центр позашкільної роботи Путивльської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Счастливцева Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«На добраніч! До зустрічі завтра у школі!» - блимнув телефон неоновим повідомленням… Завітав сон у тепле й затишне ліжечко, притиснула міцно свого Федька – і втомлені думки поринули у світ мрій і надій.

Ранок… 24 лютого… Спокій порушили російські гармати , і , немов у роз’ятреному мурашнику, почулося серед сусідів моторошне: «Війна! Війна! Війна!».

Вранішня година, яка ще тримала міцно сон, а стомлені думки ще купалися у мрійливому світі, ураз сполохала мене й мого їжачка-охоронця – улюбленої іграшки дитинства, що подарував татусь. Вушка його ніби настовбурчилися, голки стали ще гострішими у передчутті недоброго, лихого.

Чорною хмарою сунули танки, БТР, бензовози, бойова техніка ( її було стільки, що порахувати неможливо). А над ними з шумом летіли гелікоптери, що, здавалося, ось-ось зачеплять дахи будинків.

Військові, сидячи на танках, стріляли в повітря. Страшно…дуже страшно було і моторошно, не вірилося, що йдуть росіяни, які довгі роки нам були братами-сестрами. Того ранку навіть заплакала стоголосо господарська птаха, пригортаючи діточок у свої обійми. А  на подвір’ї  калинонька зронила свої червоні сльози.

А здавалося б….Відспівали зимові колядки та щедрівки, стихли лютневі морози, час зустрічати весну-красну. Аж раптом…непрохане лихо – війна!

Жителі Путивльщини відчули вже з перших днів страхіття тяжкого часу. Зупинилися надходження готівки  в банкоматах, палива – на заправках, ліків – у аптеках. Пекарні «завмерли» з дефіцитом борошна.

Мої рідні,як і всі люди,  боялися лише одного – голоду.

Нині, коли війна триває третій рік поспіль, боїшся іншого: аби залишитися живими. Дуже страшно стає від постійних надокучливих  завивань сирен,  бридких звуків дронів, гучних вибухів, оскільки моє село в декількох кілометрах межує з росією. Місяць тому ракета влучила в будинок моїх знайомих.

Який це жах!!! Люди залишилися просто неба. Замість житла -  чорне згарище.

Дбайливо доглянуте господарочкою обійстя помарніло: пропахлі війною жоржини й чорнобривці низько схилили додолу свої «личка», гордовитий соняшник почорнів й зронив своє золоте насіннячко, а розкішні осички непривітно споглядають.

Але односельці – не байдужі люди до чужого горя. Хто чим тільки міг, тим і допоміг.

Не кориться й досі ворогові путивльський народ, мужньо охороняють ЗСУ спокій рідної землі. А ми - співвітчизики, у свою чергу, допомагаємо їм. Долучаємося до плетіння сіток, виготовлення окопних свічок,  польової їжі, сушіння борщів, хліба, спорудження обігрівачів – «буржуйок» тощо.

Я – частинка своєї невеличкої батьківщини. Пишаюся тим, що є одним із членів дружньої родини – Центра позашкільної роботи. Відвідую гурток «Мовознавство».

Вважаю, що знання мови, особливо рідної, не лише збагачує світогляд, а й забезпечує виховання патріотизму. Цього року стала призеркою (ІІ місце) в конкурсі-захисті  нуково-дослідницької роботи при Малій академії наук України  з теми «Образ батька-воїна (на матеріалі сучасних поезій)». Тож теж тримаю фронт, тільки мовний!

Із початком війни моє життя назавжди змінилось. Спокійні та безтурботні дні та сни-мрії залишилися далеко в минулому. Але все ж таки вірю, що незабаром закінчиться війна - і все буде добре!

Мене оточують прекрасні люди, любляча родина.  З ними я хочу проводити час, веселитися і запам’ятовувати тільки щасливі моменти. Мій батько військовий, захищає Україну і робить усе, щоб нове покоління жило в країні без війни.

Я дуже ним пишаюся! Сумую. Щовечора, лягаючи в ліжко, пригортаю їжачка Федька й розглядаю світлину свого татуся.

Ділюся своїми враженнями за кожний прожитий день, молюся всіма Святими за нього. Чекаю його вдома живим і здоровим, щоб знову разом гайнути на вранішню риболовлю й приготувати «коронну» вечерю - піцу, як ми це раніше робили.

Цілую  фото татуся, міцно пригортаю до себе свого м’якого охоронця зі словами: «ПЕРЕМОГА неодмінно за нами! Солодких снів!»…