Смішна Катерина, 14 років, Михайлюківська гімназія Новоайдарської селищної ради, с. Михайлюки

Есе «Спогади дитинства»

Сонячний промінчик, що тонкою павутинкою пробивався через легку мережану фіранку, ледь чутно торкнувся мого обличчя. Та цього дотику було достатньо, бо мій сон вже не був такий міцний. А причиною того був аромат, який я несподівано впіймала, і він дуже відбивав у моїй голові пошуки відповіді на питання: «А що ж це за запах?» І відразу в моїй голові сама собою знайшлася відповідь: «Так це ж оладки, мої улюблені мамині оладки!»

Я скоріше відчула, чим почула тихенькі кроки, якісь рухи. Одночасно відчула, як усмішка з’явилась на моєму обличчі: люба матуся у відпустці.

Моя мама працює дояркою, а це значить, що кожного ранку вона змушена просипатися о пів на четверту, нашвидку готувати нам з братом сніданок і бігти на роботу. Тому, перебуваючи у відпустці, мама намагається порадувати нас чимось смачненьким.

– Мамусю, люба моя нене. Як радісно і спокійно зараз в мене на серці. Тиша й спокій так огортають мене, що здається, в цьому світі немає місця для зла, біди, горя.

І навіть не знаю, як само собою трапилось, але мої думки в цей момент перекинули мене у минуле, на жаль, таке болюче й неприємне як для мене, так і для багатьох українців.

2014 рік. Це вже зараз я, повертаючись думками в минуле, аналізуючи пережите, чітко згадую, що це був початок навчального року. Я – першокласниця! Щастю моєму не було меж. Новий одяг, новий портфель… Чому ж мамині очі сумні, а інколи навіть заслані сльозами? Що це за канонади, які з кожним днем звучать все відчутніше і ближче?

Навіть не пам’ятаю, чи розуміла я тоді ситуацію, що склалась в Україні. Швидше всього, що ні. Але я чітко пам’ятаю один день, який врізався в мою пам'ять.

Того ж дня, ми безтурботні дітлахи, як завжди бавились на перерві, зачаровано слухали на уроці нашу першу вчительку. І раптом наша увага переключилась на інше. Якийсь сторонній, незнаний до цього шум, який миттєво наближався, зайняв всю нашу увагу. Наші погляди-питання були звернені до нашої вчительки: «Що це?!»

По її стурбованих очах, занепокоєних рухах ми зрозуміли, що коїться щось жахливе. Так нам, малюкам, здавалось. Хвилиною пізніше ми почули, як учні старших класів юрбою вискочили в коридор.

І тиша… Не чутно жодного дитячого гомону. Всі діти як один прилипли до вікон коридору, що виходили на вулицю, де колоною рухались… справжнісінькі танки.

Я не знаю, які думки, питання роїлись тоді в моїй голові, але я чітко пам’ятаю той дитячий страх перед невідомістю, який оточив всю мене.

З фільмів про війну і з розповідей моєї бабусі, яка була дитиною війни, я знала, що війна – це дуже страшно. Але все те було так далеко.

А що могло трапитися в наші мирні вересневі дні, щоб вулицями села їхали в повному озброєнні танки?

Я почула, як старші хлопці почали тихенько коментувати:

– Гляньте, а он БМП. Я такі бачив на фотографії.

– А он потягли обгорілий бронетранспортер!

Що це, дійсність чи сон? Сльози самі собою потекли з моїх очей. Пам’ятаю, мені тоді дуже хотілось, щоб все це було не по-справжньому, а якась гра.

Того дня нас раніше відпустили зі школи. В пам’яті спливає, що в той день за мною прийшла мама. Вона все намагалась сховати свої очі. Коли я їй розповіла про побачене з вікна школи і запитала маму, що то значило, вона перевела чомусь розмову на інше.

Тоді мені дуже хотілось вірити, що ось я прийду додому, повчимо з мамою уроки і все буде, як раніше. Та в цей день цього не трапилось.

Як не дивно, замість того, щоб робити вдома звичну роботу, мама похапцем збирала якісь документи, діставала із шухляд наші дитячі речі. Нас з братом мама відправила на подвір’я, щоб ми їй поки не заважали. Але в цей день і мені не дуже хотілося бавитися.

Під враженням від побаченого я вийшла за двір і побачила, як до наших сусідів під’їхала машина, вони похапцем погрузили якісь речі, швиденько сіли в машину і кудись поїхали.  Все це мене ще більше дивувало, а нерозуміння того, що коїться, лякало.

Лише через кілька років, повертаючись розмовами в той моторошний 2014 рік, я дізналась, що саме в цей день по селу пішли чутки, що бої проходять на Станиці Луганській та в місті Щастя, а а до них від нашого села рукою подати.

Страх, паніка почалась не тільки серед дітей, але й серед дорослих. Немало моїх односельців в цей день поїхали з сім’ями із села в більш безпечні місця.

Я тоді не знала, чому всі найважливіші пожитки нашої сім’ї були складені у валізи, зав’язані у вузли й винесені на подвір’я. Мама й тато в цей вечір навіть не збиралися лягати спати. Мама намагалась нас заспокоїти, стала говорити, що можливо ми поїдемо до когось у гості…

Це було жахливо. Мій маленький брат (йому тоді було лише п’ять років) плакав, а мама не могла знайти слів, щоб його заспокоїти, бо й сама була дуже злякана.

Але більше жахіття нас чекало попереду. В той час, коли ми одягнені притулились до мами, майже спали на зробленому нашвидкуруч татом на подвір’ї помості, небо освітили заграви. Майже безшумно воєнні стріли миттєво пролітали над нами. А потім почулися канонади…

Лише через декілька років, коли нам на виховній годині розповіли про відкриття пам’ятника загиблим українським солдатам у радгоспі Новоайдар (він знаходиться від нашого села на відстані 24 км), я дізналася, що саме тієї ночі, яка страшним відбитком залишилася в моїй пам’яті, було обстріляно військові частини солдат, що базувалися в сусідніх від нас селі Дмитрівці та радгоспі «Новоайдар». Під час обстрілу загинуло 14 українських бійців. І офіційно було визначено, що в цей день випущенні ракети на об’єкти розташування військових частин пролітали в напрямку через наше село.

Лютий, підступний ворог захотів зруйнувати цілісність України. І сьогодні мир на Донбасі остаточно не відновлено. Гинуть від ворожих куль молоді українські солдати, в яких все життя було попереду. А в них же, я впевнена, було скільки планів! А як же їхнім мамам, що покладали надії на своїх синів, мріяли, що ті стануть їм опорою на старість? Недожили, недолюбили…

Сьогодні я – дев’ятикласниця. Попереду велике незвідане, але таке привабливе доросле життя. Сотні доріг відкриті перед нами. Так хочеться, щоб мрії кожної молодої людини здійснились. Хочеться, щоб на очах наших любимих мам з’явились лише сльози радості.

Але хай знають ті, хто розв’язав війну на Донбасі, що ми – за мир. Але якщо Батьківщина буде потребувати нашої допомоги, ми як один піднімемось на її захист. Ми вже не ті маленькі дітлахи, що в 2014 році злякались лише одного виду бронетранспортерів.

Хай знають ті, хто посіяв страх у маленьких дитячих думках, що цей страх перетворився на граніт ненависті до загарбників, до тих, хто роз’єднав близьких і рідних людей, хто хоче поставити Україну на коліна.

Хай знають, що підростає надійна зміна нинішнім бійцям, яка не дозволить нікому і ніколи порушити суверенність і цілісність України.