Мені 66 років. Я живу в місті Покров Дніпропетровської області. Чоловік помер пів року назад. Донька виїхала в Німеччину. Син виїхав з Нікополя, бо там неможливо залишатися.
Коли я дізналася про початок війни, то була шокована. Перше, що зробила, – набрала в бочки води і намолола кормів поросятам. Перші два місяці я тільки те й робила, що дивилася телевізор. А потім зрозуміла, що потрібно працювати, щоб не впасти в депресію.
Найбільше шокує те, що гинуть молоді люди. Також шокувала смерть чоловіка. Він помер раптово. Це сталося 24 серпня. Йому зробили операцію на серці, однак після цього він прожив 18 років. А війну не пережив.
Він не спав, хвилювався за дітей, плакав. Якось вийшов з будинку, а я готувала йому сніданок. Потім покликала його, а він не відгукнувся. Я вийшла на вулицю й побачила, що він лежав на землі. Це найстрашніше, що я пережила за час війни.
У нас були запаси ліків і продуктів. А потім стали давати гуманітарну допомогу. Велика вдячність людям, які все це організовують, привозять і роздають. Це така велика робота.
Все, що у мене залишилося, – це будинок, тому я не хочу виїжджати. Син провідує мене. Думаю, що війна закінчиться влітку. Звісно, нашою перемогою.
