Ранок 24 лютого стали найстрашнішим днем нашого мирного життя. Я була вихідна, прокинувшись, збиралась відвести сина до школи, але раптом телефон почав розриватися від повідомлень від батьків класу, що їх діти сьогодні не прийдуть до школи.

Страх, смуток, тривога охопили мене, раптово запаморочилось у голові. Що відбувається? Подумала я. З роботи отримала смс: "Розпочалась війна!" Земля пішла з під ніг. Не розуміння, що буде далі...

Труднощі були вже в перший день, коли ми вирішили піти до супермаркету, щось купити. Люди налякані, зносять все з поличок, навіть ходячі по магазину, я не розуміла, що мені потрібно взяти, а взяти було вже майже нічого. Повернувшись додому, я вирішила подивитися новини, краще б я цього не робила.

Той жах, що я побачила про Херсон, був для мене як фільм жахів. Я не хотіла вірити в те, що це все відбувається насправді.

Будучі у рідному місті Нікополь ми зіштовхнулися з нестачею продуктів, ні про яку гуманітарну допомогу тоді ми ще не знали. Знаходили по місту в різних магазинах крупи, консерви і якщо була можливість, купували.

Грошей було небагато, бо я була на 4 місяці вагітності та щей через неділю війни лягла у лікарню з загрозою викидню.

Перший місяці ми майже не виходили на вулицю, син дуже лякався усього. Чоловік наче почав сходити з розуму, це був жах.

Я не розуміла, що мені робити.

Так як я була вагітна, тільки це мене відволікало, я чекала дня, коли піду на УЗД. І ось цей день настав... В мене буде ще один син!

Я була дуже щаслива, але дуже хвилювалась, щоб з ним все було добре, бо всі мої хвилювання могли йому зашкодити.

На даний момент я знаходжусь у декретній відпустці. З чоловіком розійшлись, нажаль наші стосунки не витримали тої напруги, що відбулась у нашій сім'ї. Я працювала у садочку вихователем.

Я розумію, що заробітна плата у вихователя невелика, тому я замислююсь над тим, щоб змінити роботу, бо тепер в мене двоє чудових синочків і на 6300 ми не проживемо. Але я сильна, я все зможу!

Після народження сина ми трохи жили у рідному місті, але у серпні змушені були покинути рідну домівку. Нікополь почали так обстрілювати, що серед ночі з дітьми ми сиділи у коридорі, іноді бігали у підвал. У старшого сина починалась істерика, його усього трусило від страху і так кожну ніч.

Ми переїхали до іншого міста, а нагадуванням про трагічні події, є наше ліжечко, яке стоїть у нашій квартирі, де синочок постав 2 рази...