Мені 25 років, у мене двоє маленьких діток, три і п’ять років, і чоловік. Живемо в місті Охтирка. Займаємося власною справою. Хоч умови і складні, але ми стараємося розвивати наше місто і країну.

В перший день війни я перебувала вдома. Мав бути звичайний день, але зранку хрещена моєї дитини, яка проживає в Слов’янську, сказала, що почалася війна. Ми не знали, що робити. Чоловік поїхав заправляти машину. Потім, коли зайшли в наше місто танки, ми виїхали за місто до батьків. Чоловік нас машиною вивіз і повернувся, бо йому потрібно було працювати. Він і батьки їздили на роботу та пекли хліб.

Найбільше мене шокувало те, що взагалі в нашій країні, в центрі Європи в наш час могло таке статися. У нас велика країна, багато людей, і ось так просто змогли на нас напасти.

Дуже важко було деякий час, але у нас таке містечко, де люди знають одне одного. Ми підтримували одне одного, нам усього вистачало. І гуманітарна допомога була. Ми старалися триматися разом, і все було добре.

Ми стали ще міцнішими, ще ріднішими. Я виїжджала до родичів у Черкаси, там із дітьми була два тижні, але потім ми повернулися додому.

Ми віримо в наші Збройні сили, допомагаємо ЗСУ. Віримо в перемогу.