Мені 44 роки. Я жителька міста Лисичанська, постраждала від війни, виїхала. Хочу повернутися додому.

24 лютого вранці мені зателефонувала сестра, але я не хотіла вірити. Ми все це пережили в 2014 році, але тоді було не так страшно.

Спочатку у нас була вода, світло. Ми не дочекалися до того, що не буде нічого, виїхали раніше, тому що малі діти були. 

Черги на блокпостах були дуже великі. Ми довго стояли і не знали, чи буде зараз летіти. Малювали собі картини, як попадаємо під обстріл.

Було страшно. Навіть не можу сказати, що більше всього шокувало. Все шокує. Чому ми маємо виїжджати кудись? Тепер я не знаю, чи буде в мене колись взагалі житло. Люди нікому не потрібні. 

Мама моя постійно плаче, руки трусяться, все дуже б’є по здоров’ю. психологічно дуже важко. У нас п’ять собак - ми всіх забрали, нікого не залишили.

Хочеться вірити, що майбутнє буде дуже щасливим, діти будуть посміхатися, і все у нас буде добре.