Ярошик Віталіна, 11 клас, ВСП ФКТБП ВНУ імені Лесі Українки

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чернюк Ірина Любомирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Одна тисяча. Здавалось би, це не так вже й багато. Але коли у твоїй країні триває війна – це більше ніж просто цифра. Це тисяча світанків, коли ти прокидаєшся з надією на мир, і тисяча ночей, коли страх і тривога не дають заснути. Тисяча днів болю і втрат, але водночас – тисяча днів мужності, єдності та боротьби. Цей  період став справжнім випробуванням для кожного з нас. Ми втратили спокійне життя, але знайшли силу й відвагу. Це не просто кількість днів – це шлях, який ми йдемо разом, але кожен зі своєю історією.

Тисяча днів війни - це майже три роки. Три роки, які змінили життя мільйонів українців і моє зокрема також. Кожен з нас проходив цей період по різному, але більшість з нас відчували та досі відчувають біль, втрати, гнів, але водночас і силу, єдність та надію. Надію на краще.

Мій шлях війни почався як і для більшості досить несподівано. Почувши про повномасштабне вторгнення я довго не могла повірити в правдивість почутого. Досі чітко пам’ятаю як сиділи на ліжку з телефоном в руках, можливо зараз і прозвучить дивно, але я зраділа що ми не підемо в школу, хоча якби я знала що буде далі то моя реакція була б зовсім іншою.Здавалося, ще вчора я жила звичним життям, як і всі будувала свої плани на майбутнє, та не замислювалась що в одну мить все може перевернутись з ніг на голову. Я зрозуміла : більше ніколи не буде так, як раніше.

Для багатьох війна стала моментом пробудження громадської свідомості. Хтось пішов до лав ЗСУ, хтось як і я почав волонтерити.

Не можу сказати що моє волонтерство було «професійним», але я намагалася робити все що було в моїх силах.

Ми з моєю мамою та жінками з мого селища готували багато їжі та різних смаколиків, та відправляли це бійцям які цього потребували. Звичайно, спочатку був досить великий хаос, адже люди не розуміли що їм робити. Але всі усвідомлювали що лише об’єднавшись та чітко сформувавши завдання які постали перед ними, вони зможуть допомогти як собі, так і іншим.

Звичайно мої родичі та деякі близькі друзі не залишились осторонь і також стали на захист нашої рідної землі. І цей період став для мене переломним. Адже кожен день я чула про втрати, біль та розчарування. На жаль війна не щадить нікого, вона нищить все та всіх на своєму шляху.

Першим ударом нижче пояса для мене стала втрата близького друга. Він був тою людиною, яка мене розуміла, втративши його я втратила якусь частинку себе.

Я задала собі питання :« Чи варта війна всіх цих втрат та болю ?». З часом я починала розуміти що всі ті хто віддав своє життя, віддали його задля того аби ми могли вільно жити. З того часу коли я поставила це питання пройшло приблизно два роки, я зрозуміла що потрібно пам'ятати про тих кого вже немає, але продовжувати жити заради ж них. Час минав швидко і доля не була б собою, якби не вирішила випробувати мене ще раз. Декілька тижнів тому я втратила ще одну дорогу мені людину і тоді я ще раз переконалась що війна вбиває насамперед морально.

Ці тисяча днів стали для мене часом змін, втрат та надій на краще. Я навчилася цінувати життя, кожну його секунду, кожен момент, чи то позитивний, чи навіть не дуже. Я зрозуміла що сила нашого народу не лише в зброї, а в єдності, підтримці, в прагненні до справедливості та вірі в краще життя. Мій шлях продовжується. Я знаю, що це ще не кінець, що попереду ще багато випробувань. Ці тисяча днів навчили мене того, що навіть у найтемніші часи є промінь світла. Це світло наша віра в перемогу і прагнення до миру. І я вірю, що наш шлях приведе нас до перемоги.