Мені 57 років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. За півтора місяці до війни помер мій батько. Залишилася мама. Їй 83 роки. Також маю сина. Він інвалід другої групи, психічно хворий. Я не могла виїхати з ними. Ми близько дев’яти місяців провели в окупації. 

Я читала новини. Заздалегідь розуміла, що може початися війна, але все одно не вірила в це. 24 лютого прокинулася від дзвінка: чоловіку зателефонували з роботи і сказали, що почалися обстріли. Коли самі почули вибухи, тоді вже повірили, що почалася війна. 

Було страшно, коли зникло світло, коли в магазинах не було хліба, банки не працювали. Також лякала відсутність інформації. Ми тільки в травні дізналися, що окупанти вийшли з Київської області. Тоді нам дозволили заряджати телефони в школі, і я змогла зв’язатися з братом. 

Коли заряджала телефон у школі, познайомилася з молодою сім’єю: чоловіком, дружиною і двома їхніми дітьми, дев’яти і чотирьох років. Згодом дізналася, що чоловік з дітьми загинув, а його дружина отримала поранення. Я була шокована.

А ще загинула знайома, котра працювала у військкоматі. Вона вийшла у двір – і почався обстріл. Дуже страшно дізнаватися про загибель знайомих людей.

Було потрібне заспокійливе для сина, а я ніде не могла його купити. Знайшла препарат, термін придатності якого збіг, і давала його сину. Він діяв. 

Без світла не було й води. Ми ходили з баклажками до джерела, а ще збирали дощову воду. Спочатку можна було їздити по продукти в Миколаїв. Потім волонтери привозили дещо з Баштанки. Фермер відкрив свій склад і дозволив брати картоплю. Згодом привозили товари з Херсону. 

Через війну менший син і чоловік втратили роботу. Мене скоротили ще до війни. Живемо на пенсію та на гроші, які я отримую по догляду за дитиною-інвалідом. 

Я не вірю, що війна швидко закінчиться.  Можливо, в наступному році.