Чоловік Альони раніше був військовим, потім – рятувальником, тому їм було небезпечно залишатись в окупації

Мені 29 років. Війна застала нас вдома, у селі Велика Білозерка, що під Енергодаром. Зараз, на жаль, воно окуповане. Ми вимушені були покинути домівку з маленькими дітками. 

У нас у селі більш-менш було тихо, не чути вибухів сильних. А взагалі було дуже страшно. Ці вибухи були очікувані. Нас зберегло те, що в Енергодарі атомна станція під боком, тому в нас не було масованих обстрілів. Танкові колони були. З першого дня біля нашого будинку колона ночувала. І їздили танки постійно. Ми боялися вийти з двору. У першу ніч десь поруч були вибухи. 

Води та продуктів у селі вистачало, хоча був ажіотаж, люди розгрібали все. У магазинах були порожні полиці. З ліками було трошки складніше. У перші дні взагалі були такі черги, що неможливо було достоятися. Люди також вигрібали все, що бачили. Нас аптечка врятувала, яка вдома була, і трохи докупили, що змогли. А взагалі, всяке бувало. Ми застали той час, коли ще більш-менш був зв'язок із Запоріжжям і волонтери возили ліки та підтримували нас хоч трохи.

Ми не одразу виїхали. Чекали, сподівалися, що найближчим часом буде деокупація. Але ставало все важче в усіх сенсах: і в моральному, і у фізичному. Багатьох односельців на підвали забирали. 

Чоловік мій у минулому працював у військовій структурі, а зараз у ДСНС, тому ми вирішили виїжджати.

На той момент Василівка ще була відкрита, працювали перевізники. Чоловік трошки пізніше за нас поїхав, а нам із дітьми пощастило - ми вибралися за день. Поїхали зранку на Василівку, там трошки постояли й виїхали. По обіді вже були у Запоріжжі. А коли чоловік вирішив виїжджати, якраз перекрили Василівку й чоловіків призовного віку не випускали. Йому довелося їхати через Крим, через Європу, щоб повернутися в Україну.

Наразі скитаємося по Україні. Нині ми в Запоріжжі. Чоловік рятувальником працює. Дітки вдома. Старший навчається онлайн у школі, з меншою сиджу в декреті.

Дуже важко, що наші  батьки залишилися там зі своїми батьками, які вже старенькі й нікуди не поїдуть через стан здоров’я. Це для нас зараз найбільша проблема.

Зараз я вже не будую для себе жодних планів, намагаємося жити одним днем, щоб потім знову не було так прикро. 

Хотілося б повернутися додому, до батьків. Онуки підростають, а вони не бачать їх. Мрію, щоб закінчилася війна, будинки були цілими і всі були живі та здорові. Щоб діти бачили мирне небо і ходили в школи, в садочки.