"Через посилення обстрілів ми змушені були покинути місто"

Коли почалась війна, я з чоловіком і донькою була вдома. Ми прокинулись від потужних вибухів, потім побачили заграва за вікном. Було страшно і не зрозуміло, що робити, куди бігти. Та навіть не вірилось до кінця, що це відбувається. Хотілось прокинутись... По перше, виїхати з міста швидко, щоб не потрапити під обстріл. Прилітало постійно звідусюди. По друге, доїхати з двома кішками, які кричали на всю машину. Пробка величезна була. Ми їхали 500 км протягом півтори доби.

В чужому місті сварки ставали все частіше, згодом ми з чоловіком розійшлись і я лишилась жити з дочкою. Було кілька разів, коли зовсім чужі люди допомагали, підтримували просто так, безкорисно. Це мене зворушувало до сліз. Зараз постійної роботи не маю. До війни добре заробляла. Але з першим вибухом я втратила роботу. Моя робота не можлива через агресію ворога. Треба починати все з нуля. Нагадує про війну замазана дірка в моїй 9-поверхівці...Кожен раз, коли дивлюсь на свій будинок, згадкою як в нього влучило... Та й по району проходу, бачу деінде ще не замінені вікна, сліди на асфальті від прильотів і це нагадує...