Щойно ЗСУ вибили росіян з Кагалівки, Валентина забрала маму до себе в Лебедин. Але здоров’я її вже постраждало – дуже скоро в неї стався інсульт, який позбавив її повноцінного життя.
Ми з Лебедина. 24 лютого я перед ранком чула, як летіли ракети, а потім вже дізналась, що почалась війна. Я ніколи не думала, що росія на нас нападе. Від однієї думки про цю новину мені було страшно. Я працювала оператором котельні і продовжувала ходити на роботу і в денні зміни, і вночі.
У перші дні війни магазини спорожніли, було важкувато. Але люди згуртувалися і допомагали одне одному.
Мама моя жила в окупації в Кагалівці. Там і росіяни були, і кадировці, і ДНРівці.
Щойно ми дізнались, що наші їх вибили, поїхали з чоловіком маму забирати. Страшно було, коли почули «Гради», але місцеві нас заспокоїли, що то наші по окупантам гатять. Забрали ми маму до себе, в Лебедин, а вона пів року прожила в мене, перенесла інсульт. Тепер вона лежача.
Син мій у Польщі. Донька виїжджала з онучками. Діти дуже злякались, тому зять їх відправив за кордон. Так доїхали аж до мого брата у Лондон. Якийсь час там пожили, а потім донька пішла на роботу, щоб заробити грошей на повернення додому. Тепер вони вже вдома, в Україні.
Я думаю, війна ще рік точно триватиме. Чекаю на нашу перемогу та живу на заспокійливих. Одного хочу – щоб в Україні все добре було і ми жили, як раніше.
