До війни ми жили в Лисичанську. Спочатку я не повірила що це війна. А коли почались прильоти над містом, коли ми побачили, що літають  чи ракети, чи що воно таке, то вже почали заклеювати вікна. Готувалися виїжджати, бо вже знаходитись там було неможливо.

Були евакуації автобуси, але в мого чоловіка в той момент, коли ми збиралися, стався обширний інсульт. Ми викликали лікарів, але через обстріли вони не приїхали, і чоловіка паралізувало. 

Ми взагалі не знали, що робити, бо залишилась одна «швидка» на всю область і сказали, що виїхати можуть тільки на екстрені визови - коли комусь руку чи ногу відірвало. 

Я хотіла записатись на евакуацію, щоб забрали чоловіка, але поліція сказала, що вже черга на три дні. Прийшлось нам самим шукати транспорт. Ми виїхали десь в середині квітня, я везла чоловіка на руках, бо він не ходив і не розмовляв на той час. Знайшла мікроавтобус, який вивіз нас до Дніпра. Ми там вийшли на заправці з валізами, і нас забрали в Кіровоградську область. Чоловіка в лікарню відразу поклали, лікують. Дуже важко, але що робити.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова і ще від одного фонду. А взагалі тут допомоги мало дуже. Ми виїхали з двома валізами, все залишилося там. А тепер там уже нічого не залишилося.

Ці півтора роки я весь час займаюся чоловіком. Я не піднімаю голову, ми постійно в лікарнях: то одне захворювання, то друге. Намагаюсь його підняти на ноги, а це дуже важко.