У нас в селі вдразу почалися обстріли. Село Осипенко розташоване біля траси, що веде на Маріуполь. Ми не розуміли, що коїться. Дзвонила дочка з Харкова, там також стріляли. Через наше село їхали окупанти - їх було дуже багато, була техніка в селі.

Вони заїхали до нас в лікарню, зробили собі там штаб. Вибили двері, поламали дерева. Все пограбували. Ходили по хатах з автоматами. Людей брали в полон та знущались над ними. Стріляли по машинам евакуйованих людей, що їхали через наше село.

Через чотири дні окупації вони поїхали. Через два тижні повернулись вже інші.

У нас вдома ми приймали людей, що виїжджали з Маріуполя. Було дуже страшно на них дивитись.

На початку квітня ми вирішили виїжджати. По дорозі все було добре. Нас обшукували, але все було спокійно. На підконтрольній території ми плакали, коли побачили наших.

Людям дуже тяжко морально. Зараз ми у доньки в Харкові, допомагаємо з онуком. На нього відволікаємось та тримаємось.

Дуже хочеться додому. Цінності змінились, чекаємо на перемогу.