Коли почалася війна, я була місяць вдома, потім виїхала з чоловіком і сином, а мама з хворим татом лишились. Через місяць тато помер в окупації.

Коли виїхали, не було нічого, навіть елементарно тарілок, вилок, одягу, постільної білизни.

Тяжко було жити за 1000км від дому, розуміти, що лишили все, психологічно важкий період.

Дякувати Богу, з гуманітарною катастрофою не стикунілися, отримували продукти, засоби гігієни, одяг вторинного вжитку.

Наразі живемо разом з родиною, але немає тата. Я працюю вчителем, дистанційно і зараз.

Приємним моментом було те, які були дружні люди в окупованому селі, всі гуртом допомогли поховати батька, але нажаль мене не було.

Про початок війни нагадують осколки від ворожих снарядів, посічений дах, а саме головне рана на душі, яку роками важко буде загоїти.