Чередюк Валерія

9 клас, Комунальний заклад "Рибальський ліцей"

Вчителька, що надихнула на написання – Ісламова Наталя Олексіївна

Війна. Моя історія

Війна…Не вже б я змогла  навіть припустити, що про неї я дізнаюся не і з книг чи Інтернету, а відчую її власним нутром. Але доля розпорядилася інакше. Вона прийшла в мою країну, в моє життя зненацька.

Я ніколи не забуду той жахливий ранок 24 лютого 2022 року. Вранці я прокинулася від того, що почула телефонну  розмову  батьків, батько був на роботі в Одесі, з якої я зрозуміла, що почалася війна. Спочатку у мене була паніка. Я заховалася під ковдру і швидко шукала якесь рішення. Я розуміла, що панікувати не можна, адже у мами хворе серце, а маленька сестричка і так боїться голосних звуків. Соціальні мережі, новини на телеканалах транслювали перші зриви по різних містах. Пролежавши десять хвилин, я вирішила поговорити з мамою. Знаєте, що мене здивувало? Те, що матуся себе поводила себе так, ніби нічого не сталося. Вона готувала нам сніданок і періодично переглядала повідомлення в телефоні. Коли ми сіли за стіл, мати спокійним голосом, але тремтячими руками розповіла нам про початок війни. Далі, мов у тумані, ми збирали тривожні валізи, вигадували способи порятунку тварин, адже їх у нас вдома багато .У будинку весь час лунали голоси з телевізору про жахливі кадри бомбардування Києва, Харкова, Миколаєва, Херсона, Бучі, Гостомелю, Ірпіня…

Найбільше нас турбував батько, який не міг дібратися додому з Одеси, тому що вся траса була переповнена транспортом, адже всі тікали з міста в села, або за кордон до Молдови через Ізмаїл, Рені. Саме там розташовані переправи до Молдови, Румунії… З Одеси до нашого села можна доїхати за дві години. Того зловісного дня батько добирався півтори сутки. То страшні затори, то аварії, то закінчилося пальне, а заправити автомобіль було складно. Через паніку люди скуповували пальне навіть за величезні кошти. Через хвилювання у матері стався серцевий напад і її відправили в лікарню. Вся відповідальність на мені.  Щоб не витрачати час, ми вирішили підготувати місце у підвалі та віднесли все необхідне. Ночували ми  теж у підвалі. Коли повернувся тато, ми прийняли рішення не покидати своєї домівки, адже на Одещині тихо. Через три дні додому повернулася матуся з лікарні і стало трішечки спокійніше, тому що вся родина разом. Навчалися ми онлайн, на вулицю йшли гратися тільки з дозволу батьків і зі встановленим додатком «Повітряна тривога», у нас в селі не має загального оповіщення. Жили ми , наче на пороховій бочці. Але найстрашніше чекало нас попереду.

Коли захопили острів Зміїний, майже кожного дня над селом пролітали ракети, здригалися будинки від роботи ППО,

наша авіація декілька разів на день проводила патрулювання, а ми сиділи в укриттях і молилися Богу, щоб то були наші. Знаєте, не дивлячись на страх, люди в селі об’єдналися. Молоді хлопці розчистили вже давно занедбані укриття, вчителі та технічний персонал готували солдатам їсти, яких вже було багато в нашій місцевості, місцеві чоловіки організували добровільний загін, який вночі патрулював вулицями, люди збирали всі необхідні речі і відправляли до районного центру комплектування…

Спочатку було страшно, паніка, але з часом всі вже звикли до тривог, ракет і діяли відповідно. Моє життя розділилося на дві половини «до війни» і «під час війни». Світле, безтурботне дитинство залишилося там, позаду,23 лютого 2022 року. А попереду чекала невизначеність. Війна кардинально змінила моє життя та моєї родини. Вона відібрала в нас почуття спокою та безпеки, стабільність, мрії та плани на життя, адже сьогодні ми живемо одним днем і дякуємо Богу та військовим за прожитий день. Ми навчилися відрізняти звуки ракети від літака, або безпілотника… Але я впевнена, перемога вже близько.

Ніхто нас, українців, не змусить відчувати себе рабами на своїй землі.

Ми є вільний народ, який зветься українцями і ніхто в нас не відбере в нас волю, землі, культуру, віру, мрії…