«Через гучні вибухи часто доводилося бігти в погріб»

Я прокинувся о шостій ранку від глухих звуків вибухів. До моєї кімнати зайшла мама і, намагаючись бути спокійною, сказала, що бомблять Ізюм. Миттєво з'являється думка: на суботу, 26 лютого, у мене запланована зустріч з друзями - хлопцями з Ізюма. Тут я починаю розуміти, що вже не зможу з ними побачитися. Беру до рук телефон, набираю - не відповідають, потім відсилаю кожному СМС з єдиним питанням: “Як ти?”, вкладаючи у ці два прості слова набагато більше змісту, ніж раніше, але відповіді не було...

Так почався для мене день повномасштабного вторгнення в мою країну - 24 лютого 2022 року.

Батьки не панікували, та все ж вирішили перейти з квартири в більш безпечне місце - до бабусі, бо разом і веселіше, і погріб поруч. В неї ми й прожили перший тиждень війни.

На початку березня російські війська захопили частину Харківщини. В окупацію потрапило і моє селище Савинці. Одразу зник зв'язок, пізніше не стало світла.

Через гучні вибухи часто доводилося бігти в погріб.

Люди шукали спосіб дізнаватися новини: йшли вранці до цукрового заводу, бо на кагатному полі, якщо пощастить, можна було зловити інтернет і прочитати хоч якісь новини.

Коли світло зникло повністю, зв'язок з Україною був майже втрачений.

Магазини стояли порожні, а потім і зовсім зачинилися. Придбати щось із харчів можна було тільки на ринку. Часто там ходили солдати й нахвалялися, що тепер прийшов “руський мір” і “россія здєсь навсєгда”.

В кінці квітня ми вирішили спробувати виїхати з окупованої території в Рівне. Було неймовірно боляче залишати рідну домівку, але ми вже не почувалися господарями на своїй землі. Подолавши 50 кілометрів і вісім блокпостів, ми побачили жовто-блакитний прапор і почули рідну мову.

Українські воїни щиро вітали нас на підконтрольній території, і від цього ми не змогли втримати сліз.

На заході України нам було важко. Батьки арендували двокімнатну квартиру, віддавши за неї всі заощадження. Татові не вдалося знайти роботу, а мама, хоч і продовжувала працювати в ліцеї дистанційно, з березня не отримувала заробітної плати. Я тоді закінчував 8 клас. 1 червня ми були вимушені покинути Рівне й поїхати до наших давніх друзів у Харків. Вони нас зустріли, прихистили, і в нашому житті сталися зміни на краще.

Все літо ми прожили в Харкові. До мами ходила дівчинка на додаткові уроки англійської мови. Батько влаштувався водієм і розвозив свіжу випічку по місцевих магазинах. Я прокидався рано-вранці, щоб поїхати разом з татом і допомогти йому носити важкі ящики з хлібом.

Кожного місяця 20% від свого доходу ми донатили на банку фонду Сергія Притули “Повернись живим”.

На початку вересня пішли дощі. Якось усі були вдома, увімкнули телевізор, дивилися телемарафон “Єдині новини”. Йшлося про те, що ЗСУ почали контрнаступ на Харківщині. Дуже хотілося вірити , що такі дії щось вирішать і в нашій долі.

Через кілька днів ми дізналися, що селище Савинці звільнене.

Радості не було меж. На кожне звернення Президента не вистачало емоцій. Ми почали збирати речі і в кінці вересня вже були вдома. Ні світла, ні газу, ні води ще два-три місяці не було, ми знову жили у бабусі, яка відігрівала нас як могла. Коли з'явилося світло, ми повернулися в квартиру і почали наново звикати до комфортного життя.

Зараз ми всі щасливі. Моя сім'я продовжує донатити і всіма способами допомагати воїнам. Мама продовжує викладати англійську мову в ліцеї, їй виплатили борги по заробітній платі. Татові зробили успішну операцію на серці і йому зараз набагато краще. Я навчаюся у випускному класі. Всередині жовтня мені пощастило побувати на благодійному концерті гурту “Океан Ельзи”. 10 мільйонів 557 тисяч гривень вдалося зібрати цьому гурту за свої концерти. Всі кошти були передані на потреби ЗСУ.

Пісні Святослава Вакарчука були моєю відрадою, чи не єдиною втіхою під час невеселих мандрів Україною. Я гордий відчувати свою причетність до наближення нашої Перемоги.

Коли я згадую все, що трапилося зі мною за ці 1000 днів війни, розумію, що немає такого, щоб ми не подолали разом. Я вірю, що ми обов'язково переможемо, тільки треба кожному - від школяра до Президента - сумлінно працювати і допомагати ЗСУ.