Мені 51 рік. Є дружина, діти. Одному 10 років, другому – 26. Старший син - у ЗСУ. Ми з міста Кремінної, зараз живемо в Кам’янському.

В перший день війни мені потрібно було на роботу. Я вийшов з дому і побачив купу людей, які виїжджали з міста. Нічого не зрозумів. А через два дні ми вже були під обстрілами.

Не було світла, газу, води. Їжа в нас іще була. Потім давали воду за допомогою генераторів. Ми виїхали ще в березні 2022 року з Кремінної, а у квітні туди недобрі люди зайшли.

Шокувати мене вже важко чимось. У нас уже був 2014 рік. Єдине, що мене шокувало, – син був у Польщі на роботі, а потім приїхав воювати. 

Ми взяли речі, сіли у свою автівку і поїхали: моя мама-інвалід, жінка і дитина молодша. Я був готовий до цього, бо все до цього йшло. 

Мріємо, що буде перемога, і ми поїдемо додому.