До 24 лютого наша родина жила нормальним життям, я мала роботу, житло, щасливого синочка школяра та старенького, але оптимістичного, батька. Уже з перших годин напишу, ми не змогли виїхати з міста, у зв'язку з тим, що не могли покинути мого тата інваліда, він був не транспортабельним і залишити на смерть від голоду теж не змогли. Прожили 3 місяці в окупації лише завдяки родичам і знайомим. На жаль, коли виїхали на підконтрольну територію, то через брак належного лікарського контролю за час окупації тато помер. Тепер ми з синочком живемо вдвох. Я єдиний годувальник у родині. Складно від відсутності життєвонеобхідних препаратів, або їх наявність є з величезними накрутками. Відсутності продуктів харчування. Відключення електрики і води. Неможливості пересування містом, постійних перевірок маршрутного транспорту військовими. Нам не стачало їжі, води, світла, медикаментів.

Ми довго виїжджали з міста, нас обшукували, перевіряли, намагалися вивідати чи справді він є моїм сином чи це чужа дитина. Декілька діб стояли на виїзді з Василівки Запорізької обл, де в 40 км велися бої, йшла тяжка техніка, перевіряли військові і не пропускали далі.