Ця війна б‘є нещадно.
2014
Я з двома дітьми. Міррі 7 місяців. Марку 5 років.
7 травня я розумію, що те, що починає відбуватися навколо геть далеко від мене та вкрай нездорово. Влада в Луганську захоплена руськими. Людей розстрілюють на вулицях за слова «Героям Слава». Я беру квітки на поїзд до Києва. Наївно вірю в те, що це лише на декілька тижнів.
Навіть чоловік мене тоді не підтримує. Вважає, що нічого страшного не буде. Ага…
8 травня я виїзжаю з одним чемоданом.
Мірра живе на мені у слінгу.
Марк починає соматизувати. Боїться людей зі зброєю, яких, настравді, не бачив.
Через 2 тижні нам скажуть збиратися з того будинку, де нас прийняли, «ще треба було вранці»… я телефоную людині, що підтримувала, збираю речі, кидаючи їх у валізи та плачу.
Декілька дуже важких років. Але в мене відкривається друге дихання. В Києві я почуваю себе вдома. Я хочу тут жити. Я дійсно зсередини відчуваю Київ своїм містом. Не дивлячись на все те, що мені випало пережити.
Я приймаю пологи. Я супроводжую пологи.
Я всередині самого центру життя. Моі руки у крові. Крові, яка дає життя. Моі руки у фекаліях. Фекаліях, які супроводжують появу нового життя. Моі дії рятують декілька життів. Жінок та дітей. Своєчасно зроблені дії для зупинки кровотечі. Вміло зроблена реанімація новонародженого.
Моі дії попереджають декілька десятків тяжких психологічних травм.
Я не знаю звідкіль це знання в мені взялося (навчання, звісно, було, але, ви ж розумієте, що воно лише частина знань).
Воно просто було завжди.
Однак, я йшла по лезу. Знаю.
Дуже гармонійне та своєчасне завершення. Тепер лише психотерапевтична практика.
Ще близько 5 років 30 клієнтів на тиждень.
Сотні історій.
Сотні або, навіть, тисячі мить життя.
Будинок. Мрія.
Дім, який ми всі втратили.
Дім, якого, в мене особисто, в батьківській родині, ніколи не було.
Побудувати власний дім для себе.
Побудувати ДІМ для своїх дітей.
Марк і Мірра, вони так на нього чекали та так любили. Наш дім.
Завести 2х котів та собаку.
Любити своє життя.
Жити з постійним відчуттям «як же це добре, що Я Є!».
Насолоджуватися. Радіти.
Шукати. Постійно в чомусь розбиратися та вчитися, не дивлячись на те, що 95% інформації давно відомі.
Шукати свої 5 %.
Та неймовірно радіти, знаходжучи.
2022 рік
Січень-лютий
Чекати війни та відкладати всі домовленності до «якщо не буде війни». Але зовсім не розуміти, як воно може початися. Сподіватися, що не почнеться. До останнього вірити, що то буде гібридна війна та в нашій місцевості буде безпечно.
24 лютого
Проснутися, зрозумівши, що війна почалася. Але ще не зрозуміти… Працювати цілий день.
25 лютого
Інстинктивно присідати від вибухів. Заспокоювати, коли донька починає боятися та плакати від ударної хвилі.
Зрозуміти, що це лише початок.
Швидко зібрати речі та виїхати.
Їхати багато-багато годин.
Майже не розбитися по дорозі.
Заснути, в момент зупинки за узбіччі.
Бачити десятки аварій.
18 березня
Прочитати від сусіда, що горить дах мого будинку. Того самого, котрий ДІМ.
Сидіти та плакати. Прийти до дітей. Сказати їм. Плакати разом з ними.
Відчути як воно відчувається чистий біль втрати в самий момент, коли будинок горить та ця втрата відбувається саме зараз. Шокуючий біль.
Багато днів повертатися до цього. Поступово стикатися з тим, що… Тих фотографій вже немає. В тому ліжку я вже ніколи не засну. Міррусіна квітка померла. Мій улюблений плед мене ніколи більше не зігріє. Моє крісло. Мій діван. Моя кухня... ніби досі живі.
Чути від дітей постійно «вони вкрали моє життя», «вони зруйнували моє життя», «Я ХОЧУ ДОДОМУ!!!» Та постійно пояснювати, що це не можливо, та дому немає.
Плакати, пишучи ці рядки.
2 квітня
Побачити фотографії з Бучі, Ірпеня та з Житомирської траси, яка десь 150 метрів від мого будинку.
На до болі знайомих та рідних вулицях.
Ненавидіти.
Любити.
Безмежно любити.
Та проводжати душі.
Знову не знати звідки воно те знання.
Але безмежно любити.
Знати, що це ще не кінец…
