Рашкован Владислава, 1 курс, Комунальний заклад вищої освіти "Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савельєва Тетяна Федорівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, після яких ти вже не такий, як був раніше. Вони не просто залишають слід у пам’яті — вони перетворюють тебе. Така подія трапилася і в моєму житті, коли війна прийшла до мого дому. Не в буквальному сенсі, бо ми живемо на Вінниччині, у відносно безпечному регіоні, але повномасштабне вторгнення Росії змінило життя кожного українця і моє також.

Коли почалась війна, я була звичайною дівчиною.

Я мріяла про вступ до університету, про подорожі, про майбутнє, яке здавалося таким передбачуваним. Але війна зруйнувала цю ілюзію. Мій вітчим, військовий, пішов захищати Україну. Це було боляче, страшно і складно. Ми з братом залишились із мамою і дуже скоро зрозуміли: чекати в тиші — не варіант. Треба діяти.

Мама з першого ж тижня війни долучилася до волонтерства. Спочатку це були просто пакунки з їжею для переселенців, які ми збирали з односельцями. Потім — ліки, теплі речі, плетіння сіток, закупівлі через знайомих із-за кордону.

Мене це вразило. Я бачила, як люди, які ще вчора жили своїм буденним життям, сьогодні перетворювалися на справжніх героїв тилу.

Ми не були тими волонтерами, що постійно на передовій, але ми стали частиною великої справи. Я допомагала сортувати речі, писала листи підтримки солдатам, малювала листівки. Брат носив пакунки, пакував коробки, допомагав старшим.

Ми були наче одна команда. І ця взаємодопомога — не лише всередині нашої родини, а серед усіх людей навколо — стала для мене чимось новим. Я раніше не усвідомлювала, скільки доброти й сили є в наших людях. Це відкрило мені очі.

Мені важко описати, що я тоді відчула. Це була не просто радість — це була гордість і глибоке розуміння: наші вчинки, навіть ті, що здаються дрібними, можуть змінити чиюсь долю. Це була мить, коли я відчула, що ми всі — один народ. І в цьому народі кожен важливий. Кожен може допомогти.

Я зрозуміла, що єдність — це не слова зі шкільного підручника, а жива реальність.

Це бабусі, які несуть у волонтерський пункт останні банки з консервацією. Це діти, які плетуть браслети і продають їх, щоб зібрати гроші на авто для ЗСУ. Це вчителі, які після уроків залишаються сортувати гуманітарну допомогу. Ми всі різні, але в ту мить стали одним цілим.

Це відчуття єдності змінило моє бачення майбутнього.

Раніше я мріяла про закордон, про інше життя. А тепер я знаю, що моє майбутнє — тут. У моїй країні. І я хочу бути частиною її відновлення. Хочу бути корисною. Я вірю, що ми переможемо. І не лише на фронті, а й у серцях людей — переможемо байдужість, зневіру, страх.

Тепер, коли вітчим проходить реабілітацію, ми знову згуртувалися як родина. Звичайно, мама не так активно займається волонтерством, бо має на руках ще й маленьку дитину, але навіть зараз вона шукає можливості допомогти. А я з братом продовжуємо те, що почали. Для нас це вже не просто обов’язок — це поклик серця.

Цей досвід вплинув і на мій вибір професії.

Зараз я навчаюсь у педагогічному коледжі на вчителя фізичного виховання, бо вірю, що здоров’я та підтримка дітей і молоді — важливі для нашого майбутнього. Але я не зупиняюсь на цьому. У майбутньому планую вступити до університету за спеціальністю «реабілітолог», щоб допомагати ще більше — не лише словом, а й справами. Я хочу бути тим, хто допоможе людям відновитися — як фізично, так і морально.

Сила допомоги — це не лише в речах чи грошах. Це сила бути поруч, не відвертатися. І саме ця сила, я впевнена, допоможе нашій країні вистояти, змінитися і відродитися.

Те, що сталося з нами, те, що ми пройшли разом як родина, назавжди змінило мене. Я більше не дивлюся на світ з дитячою наївністю. Але я вірю в нього ще більше. Бо я знаю: коли люди об’єднані добром, вони можуть усе.