Мені п’ятдесят років. Я мешкаю в місті Охтирка Сумської області. Працюю вчителем. У мене є дружина і дві доньки. Коли почалася війна, одна донька була в Харкові зі своїм хлопцем. Я хотів забрати їх до себе, однак вони відмовилися. Два тижні просиділи в метро – захворіли. Потім виїхали у Львів і досі живуть там.

24 лютого, о п’ятій ранку, мені зателефонував сусід і сказав, що почалася війна. Я переговорив з донькою з Харкова, а о пів на восьму поїхав на роботу. Усі вчителі того дня були на місці. Прийшло небагато дітей. Ми відправили їх по домівках. Відвезли тих, кому нічим було добратися додому. Об одинадцятій годині розійшлися самі. У той час окупанти були вже на під’їзді до міста. Згодом частина росіян прорвалася в Охтирку. Були бої.

Мене шокують розповіді очевидців про те, як росіяни катували й ґвалтували мирних жителів. Ми цього не пережили, але за постраждалих дуже боляче.

Приємно, що є люди, які допомагали у скрутний час. Наприклад, мій сусід-підприємець віддав обігрівачі в лікарню, а генератори – військовим. Я й сам робив, що міг. Серед моїх колег багато жінок і людей похилого віку. Я допомагав їм знаходити ліки й продукти.

Зараз у нашому місті відносно спокійно. Однак бойові дії не пройшли безслідно. Загинув брат моєї дружини.

У мене єдина мрія: я хочу, щоб закінчилася війна. Про решту буду думати після нашої перемоги.