"Час зупинився, лютий не закінчувався, а кожен день ніби день бабака"

Єніна Валерія. Запорізька гімназія № 49, 9 – Б клас

Вчитель, що надихнув - Шинкаренко Олена Сергіївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого... Саме в цей день кожен українець відчув, що таке війна. Будь-то дорослий чи ще зовсім дитина. В тому числі і я. Але ж, напевно, всі знають, що історія ця триває набагато довше…З 2014 року, саме тому багато москалів питали і питають: «Гдє ви билі 8 лєт?». І хочеться вже нарешті відповісти, як мінімум, за себе особисто... На початку цієї важкої історії мені от-от мало виповнитись 5. Так, я чула щось про АТО, але ніколи не заглиблювалась. Жила звичайним дитинством, аж до одного моменту.

Що зробила далі? Написала своїй подрузі. Мені хотілось знати чи все в неї добре, що вони будуть робити і що робити нам. На що почула вбиваючу відповідь: «Ми їдемо з України. У Франції нас вже чекає моя тітка. Думаю, на цьому можемо припинити наше спілкування. Прощавай». І ось перший удар. Я залишаюсь одна з повним розумінням, що у батьків зараз набагато більше проблем, ніж у мене, та єдина людина, на яку тільки могла розраховувати, їде з країни. Я відчула самотність.

Я усвідомила, що дійсно почалась війна- ввечері того дня, коли батьки сказали, щоб спати лягала в одязі та у будь-який момент була готова бігти в укриття. Так і сталось. Вже через годину довелось вперше почути тривогу і спуститись у підвал. Зі сльозами на очах, спостерігати, як люди обіймаються і плачуть, як в останнє. Як на дорогах з'являються різні блокпости та перешкоди. Як у новинах кажуть про черговий військовий злочин рфії. Як люди після відбою дякують Богові та ЗСУ, за те, що цей день не став останнім.

Напевно, слова «людина звикає до всього» - правда. І як мої сльози і істерики стають нормою. Як жахання від кожного звуку стає нормою. В деякі моменти страшенно ненавиділа свою подругу за те, що поки я втрачаю свідомість від літаків, які бачу в небі, вона розповідає мені, як сьогодні сходили на пляж. Ненавиділа її за те, що вона дозволяє собі жити. Ненавиділа себе, за те, як ненавиджу її, бо ця подруга дійсно є найближчою мені людиною... Зникла любов до хобі. До того, чим я дихала протягом багатьох років…Моє театральне, яке стало частиною мене. Воно вмерло. Чи зможу я його воскресити? Дуже на це сподіваюсь. Бо моїми планами на майбутнє було саме воно. Мріяла міряти ролі. Мріяла міряти долі, і вже з них робити свою...

Що зі мною зараз? Все більш-менш стабілізувалось. Не можу назвати себе щасливою, але і нещасною теж. Я спілкуюсь з подругою, не дивлячись на велику відстань, можу сказати, що війна нас тільки зблизила. Звикла до нових обставин.

Моє хобі поступово повертається і стає ціллю, щоб там не сталось, присвятити себе театру. Вірю так і буде. Вірю у перемогу і щасливе майбутнє!!!