«Це війна, яка починається кожен день…»

Хотинська Анжеліка, 16 років,

Волноваський ОЗЗСО I –III ст., м. Волноваха

Есе «Один день»

Моя війна… Це було так давно і водночас так нещодавно. Я зовсім ще дівчинка-третьокласниця, весела, щаслива, наївна.

Моя війна… Вона почалася у той день, коли мама забирала мене зі школи. Дорогою додому я бачу танки, які їдуть, розриваючи сіру асфальтну дорогу. Я щосили притискаюсь до мами, бо зовсім оглухла від гуркоту й шуму, але все одно стою та дивлюся, щоб пам’ятати. Війна гуркітлива, величезна, незбагненна.

Моя війна… Мама, яка біжить у лікарню з великим пакетом ліків, адже загинуло багато наших військових біля села Благодатне, поранених рятують у нашій міській лікарні. Війна нещадна, раптова, невідворотна.

Моя війна… Тато з втомленим обличчям, який кожен день приходить пізно з роботи. Він залізничник. І часто говорить, що теж тримає оборону, що захищає та зберігає сполучення із зовнішнім світом. Кожен день ремонтує залізничні шляхи, зруйновані снарядами й бомбами. Війна нищівна й ревуча.

Моя війна… Місяці життя без води в крані. Вороги розбили головний водогін, залишивши без водопостачання не тільки моє місто, а й десятки інших населених пунктів. Війна змусила людей пристосовуватися, навчитися бути терплячими та навіть стати ближче. Я не раз бачила, як хлопці на моїй вулиці носять відра з водою для бабусі, яка живе на четвертому поверсі. Війна спекотна, суха, солона.

Моя війна… Підвал у моєму будинку, там є все необхідне: деякі меблі, теплі речі, вода, ліки, продукти на випадок бомбардування. Війна темна, вогка, сліпа.

Моя війна… Величезна черга в приміщені поштового відділення, тут чоловіки, жінки з дітьми, люди похилого віку. Моя бабуся теж стоїть у черзі для того, щоб відправити посилку в місто Слов’янськ, як і всі ці люди. Теплі речі, ковдри, одяг, взуття, дитяче харчування – допомога моєї Волновахи зруйнованому Слов’янську. Війна розуміюча, що допомагає.

Моя війна… Мама, яка працює листоношею по супроводу, везе людям пенсію, листи, посилки в село Гранітне. Починається обстріл села, вона встигла сховатись у підвалі найближчого будинку. Уже вдома мама п’є заспокійливе, плаче, обіймаючи мене і тата, каже, що ми в неї найдорожчі. Війна бездушна, божевільна.

Моя війна… Це волонтери Червоного Хреста, зовсім молоді дівчата, які надають першу медичну допомогу, привозять ліки, потрібний одяг, будівельні матеріали. Вони допомагають у всіх куточках нашого району, навіть у найвіддаленіших. Війна благородна та милосердна.

Моя війна – це благодійний Фонд Ріната Ахметова. Сотні родин, тисячі українців переживають ці страшні часи завдяки продуктовим наборам та лікам. Також Фонд надає підтримку і лікування фізичних, психологічних травм військовим, але особливо зворушує серце допомога важкохворим дітям. Війна цілеспрямована, прямолінійна, ефективна.

Моя війна – наше улюблене місто Донецьк, яке зосталось у руках окупантів. Мої близькі родичі залишилися там. Сім років я не бачила свою любу тітку Марину. У такі моменти я відчуваю, як у часі губляться люди, обличчя, зв’язки, але не гине тільки надія на визволення українських міст та сіл, на возз’єднання родин. Війна нестерпна, болюча.

Це війна, яка починається кожен день…