«Це був жахливий час»

Дехтярук Аліса, 17 років,

Бердянська загальноосвітня школа № 11

Есе "Один день"

Війна – жорстоке, жахливе, потворне єство, що нікого не щадить і якого ніколи не чекають. Війна нищить усе на шляху. Приходить непомітно –  в “один день”. І перекреслює щасливе життя мільйонів, і робить людей боязкими, безпорадними, слабкими.

Особисто для мене “один день” настав у віці дев'яти років. Тоді моє життя миттєво розкололося навпіл. Учора я – ще маленька, щаслива, безтурботна дівчинка, сьогодні – серйозна, стримана учениця, дитина, яка зрозуміла ціну миру й життя.

Це був жахливий час. Дідусь купив електричну плитку й облаштував підвал, бабуся почала купувати необхідні продукти, та на все ж життя не запасешся. Пам’таю очі матусі в той момент: погляд, у якому застигло передчуття чогось жахливого.

Ми, звісно, до кінця не могли зрозуміти: чи дійсно це відбувається з нами, чи не опинились ми часом у якійсь віртуальній грі. І кожен тільки те й робив, що переймався: чи чудовисько-війна не дістанеться аж до нашого міста?

Усі одразу змінилися й посерйознішали. Дідусь (він у мене ще той політик, стратег і тактик) постійно слідкував за подіями: дивився пости у соцмережах, не пропускав жодного випуску новин.

Він часто телефонував брату, який живе поблизу розгортання військових подій. Вони обговорювали ідею переїхати до більш безпечного міста. Та на заваді стало те, що ми не хотіли віддалятися від родичів, друзів, знайомих.

Дідусь знаходився в постійній напрузі. Бабуся намагалася заспокоїти його, щоб менше спілкувався по телефону, бо ж онуки почують, навіщо лякати малечу. Мамин дорослий брат якось зауважив, що навіть у дитинстві ніколи не грав у війну. Йому ніколи не подобалось виконувати роль убивці, тримати зброю в руках. Це, мабуть, тому, що прабабуся дуже правдиво розповідала їм про Другу Світову війну, бо зазнала митарств нацистського рабства.

А мама все менше виходила на вулицю. Вона почала замикатися й постійно мовчала, тримаючи всі переживання в собі. Я не могла дивитися на те, як життєрадісна, сповнена радості матуся, стає охопленою страхом жінкою.

Діти на вулиці, мабуть, переселенці, часом починали плакати через салюти або грім: думали, що це постріли. Батьки ж пригортали їх до себе, заспокоювали та підтримували.

Люди, дорослі, які загралися у війну й сьогодні підкидають хмиз у її вогнище, а може, досить? Ви ж таки люди, а мій народ – це не мішень для відточування військових навичок. Схаменіться! Перекуйте мечі на орала! І тоді, як пророкувалося в Ісаїї, «не піде більше війною один народ на інший, і не стане більше вчитися воювати».