Тетяна з Донецька працювала в найгарячіші дні, ховаючись від снарядів під прилавком. Звичайний похід в аптеку перетворювався в спецоперацію. Потрібно було не тільки дійти, але і продумати, куди сховатися, якщо раптом почнуть стріляти.

Я добре пам’ятаю, коли не платили пенсії, коли взагалі не було за що жити, коли Рінат Ахметов привозив продуктові набори. Я не боюся цього сказати: пенсіонери вижили завдяки йому. Він навіть нам, пенсіонерам, привозив ліки. Потім потихеньку налагодилося, почали платити пенсію, але якби не було цих продуктів, нам було б дуже складно.

Я намагалася працювати, де можна було недалеко від будинку: у торгівлі, у будь-яких кіосках, починаючи від пива, води, напоїв, цукерок і закінчуючи газетами, кондитерською, бакалією. Де брали, там і працювала.

У 2014-му чи 2015 року район, де ми живемо, обстрілювали. Син був в Одесі, у нього перед війною впав зір. Повертатися додому було практично нереально, сина перевезли в Одеську область, де він продовжує жити.

Дочка жила на околиці Донецька, квартира в неї там була на дев’ятому поверсі, чоловік з ранку до вечора був на роботі. Обстріли були нескінченними. Вона з маленькою дитиною сиділа вдома. Коли магазин біля аеропорту розбили, і її чоловік залишився без роботи, вони швидко зібрали речі, сіли в машину й поїхали в Ростов. Це було найближче місце, куди вони могли поїхати. Досі квартира в Донецьку стоїть порожня.

Бувало, що обстріл гуркотить щосили, а потрібно йти на роботу

Чоловікові моєму 84 роки, теж дуже складно зі здоров’ям. Важко сказати, як я живу і де живу. Переважно живу в переїздах. Якщо раніше ми могли проїхати через блокпост, далі на маршрутці, тоді було 10-12 годин до Одеси, і так важко, складно й дорого, то зараз 36-40, а може, і більше годин. Проблем хоч греблю гати, а жити все одно потрібно.

У той період, коли обстрілювали наш район, я працювала на ринку, продавала яйця. Було таке, що обстріл гуркотить щосили, а потрібно йти на роботу. Я зібралася, прислухалася – начебто тихо. Вийшла. Тільки дійшла до рогу будинку – знову обстріл, біжу назад.

На роботі іноді обстрілювали, осколки сипалися на тонкий дах контейнера на ринку. Пробивало осколками цей дах, а прилавки товсті такі, під граніт зроблені. Ми там місце обладнали й під ці прилавки ховалися.

Взагалі, я намагалася зайвий раз нікуди не виходити. Була проблема із зубами, так ми пішли до лікарні на проспекті Панфілова. Це було страшно. Скрізь військові, озброєні, а місто вимерло, місто порожнє.

Було таке, коли в нас не було води та світла. Десь у якихось будинках світло було, ми туди ходили заряджати телефони. Воду нам підвозили машинами, і та вода була технічною. Але хоч якась...

Продукти, що видавав нам Рінат Ахметов, ми економили, купувати особливо немає за що, харчувалися тим, що було. У мене, слава Богу, були великі запаси всякого варення, так що цукор був не проблема. Борошно нам видавали, макарони. Якось особливої потреби ходити щось купувати не було.

На вулицю виходили з побоюванням. Іноді доводилося в аптеку їздити. Я гіпертонік, потрібно було купувати ліки від тиску. Одного разу вийшла в аптеку, ішла й автоматично дивилася: ага, тут невеликий бордюрчик, тут невеликий парканчик бетонний, якщо раптом обстріл, буде куди падати.