Ми з Дудчан. Життя до війни було нормальне. Ми працювали, а от як війна почалася, то закінчилася і робота. 

Ми ще на роботі були, коли вже почали стріляти. Ми все чули. На наступний день не вийшли на роботу, і 28 числа орки вже були у нас в селі. Ми повністю весь час були в окупації. Ми постійно тут, був приліт у нас в дворі. Дах трошки зняло, веранда в хаті вся розкрита.

В окупації ми нічого не отримували. Два рази нам орки дали гуманітарну допомогу. Але там все було гниле, і ми викидали собакам. Звісно, ми страждали в окупації, а коли наші зайшли сюди, то краще стало.

Шокує до цих пір, що росіяни стріляють з тієї сторони. І попадають в хати, і руйнують. Ми вже не можемо дочекатися, коли їх відгонять від того берега.

Найкращий спогад - наше звільнення, звісно. Ми ввечері бачили, як орки тікали на БТРах. Ми сиділи в підвалах. Коли я вийшов з підвалу, до нас зайшли десяток орків. Один каже: «Чого ви в хаті не сидите?» Другий був випивший і каже: «Ви попали, бо ми тут будемо ночувати». Я їх відправив  в хату, де нікого не було. А зранку ми вийшли, сіли на лавочці і побачили наших солдат. Вони питали, чи немає тут кацапів. Тоді ми й дізналися, що нашу сторону звільнили, і це було дуже приємно.

Скоро вже два роки, як я не бачу дітей і онуків. Звісно, хочеться, щоб швидше все закінчилося, і рідні повернулися.