Сам початок війни – це було саме страшне. Що  в XXI столітті в нас відбуваються такі страшні реалії. За дітей було страшно, як жити далі і що робити. 

Ми жили біля Каховки, вибухи нам було видно з вікна. Прокинулись від того, що свекруха подзвонила. Ми один з одним прощались, коли сказали, що війна почалась. Далі зробили швидкі закупки в магазині, бензин – так проходили перші наші дні. Шукали, що купити поїсти, як знайти якісь заощадження. Ліки всі були викуплені з аптек. Вода на той час була, і в кранах була. Коли ми були там, то було більш-менш. Потім переїхали в село. Два місяці були в окупації, а потім вирішили виїжджати. 

Було дуже багато блокпостів російських, на кожному блокпості була перевірка документів, багажу. На кожному блокпості потрібно було щось дати. 

Ми досвід інших людей використали: що треба взяти, що треба дати – сигарети, їжу. Потрапили під обстріл. Ми виїхали ближче до «сірої зони», ближче до наших військових були. Був мінометний обстріл недалеко від машини, але слава Богу, виїхали.

Не знаємо, що далі нас чекає. Життя постійно на квартирах дуже тяжко. Поки живемо одним днем. Не знаємо, чи додому повернемось, але майбутнє будувати важко. 

Якби швидше війна закінчилась. Хочеться найшвидшого закінчення. Миру і спокою хочеться і розуміти, що робити далі. Нічого не залежить від простих людей. Нам треба чекати і сподіватись на краще.