Мені 50 років, я шахтар-пенсіонер. Проживаю в місті Новогродівка Донецької області. Я сам з Дніпропетровщини – ми туди виїжджали, трішки там покочували, а потім повернулися назад і проживаємо в Новогродівці. Звичайно, острах був і напруження: що робити, куди їхати. Ну далеко ми не виїжджали, тільки за сто кілометрів були: їздив на свою батьківщину. Там ми пробули півтора місяця, я звідти їздив на роботу на шахту. 

Потім звикли вже до цього, до цих обстрілів. Ну а куди тікати, якщо всюди таке? Та й так живемо з жінкою. 

Син у Дніпрі навчається і працює, ми до нього їздимо. Жінка працює диспетчером в енергослужбі, зараз - дистанційно, за комп'ютером сидить. А я по домогосподарству, і так. Ми одержуємо і зарплату, і пенсію, і отримуємо гуманітарну допомогу.

Шокують оці прильоти - все ж таки вони були то там, то там. Ну а зараз звикли. Були і рядом інциденти, недалеко від нас на сусідніх вулицях. Хтось роз'їхався, а ми залишилися, родичів багато за кордон виїхали. А ми залишилися працювати. Це я тільки півроку не працюю, а так працював, жінка працює.

Ми живемо поряд з Донецьком - нам вибухи було чутно постійно з 2014 року, ми до цього звикли. То не могли звикнути, що десь поряд прилітає. Як все почалося 24 лютого, то ми зразу спохватилися і почали валізи збирати, куди їхати. А зараз – ну, не прилетіло в хату, - живемо далі. Страх притупився, бо якщо прилітає на сусідній вулиці, то не рахується. Потрібно вірити, що все буде добре.