Мені 44 роки. Я живу в місті Охтирка Сумської області. Дружину, сина й родичів вивіз у Польщу, а сам залишився. Доглядаю за мамою. Вона - інвалід. 

Російські військові швидко дійшли до нашого міста. Були бої. Наш будинок вцілів, а у сусідні були влучання. Я не міг повірити, що все це відбувалося насправді. 

Не розумію, як у наш час може йти війна. Мене шокує та злоба й ненависть, з якою росіяни прийшли вбивати нас. 

У нас були продукти. Ми мали змогу їздити по них, оскільки дорога з міста в бік Полтави була відкрита. Ліки були в аптеках і лікарнях. 

Я дрібний підприємець. Зараз все доводиться робити самотужки і вдома, і на роботі. За рідними сумую. Не вистачає спілкування з ними. Відволікатися допомагає робота і домашні справи. 

Мені здається, що війна затягнеться мінімум на рік. Хочеться жити у спокої. Дружина й син кличуть мене до Польщі. Можливо, доведеться поїхати після війни. Я б із задоволенням жив в Україні, якби в державі була стабільність і перспективи для розвитку.