Ольга з чоловіком-іналідом виїхали з Сєвєродонецька, коли там стало неможливо жити через страшні обстріли, нестачу їжі й відсутність лікарів і ліків

У нас життя тяжке з 2014 року, коли почалися обстріли регулярно. Тоді у нас були бойові дії, почалися обстріли, а два дні були бойові дії саме в Сєвєродонецьку. Були й загиблі, і пошкодження, всяке. Два дні – і «ЛНР» пішло далі. Обстрілювали, і ми чули все це кожного дня. 

У 2022 році ми не чекали, що на нас Росія  піде великою війною. 24 лютого дочка їхала на роботу, йшов чоловік і сказав: «Вертайся додому, війна». Отак ми узнали. Одразу закрилися банки, пошта, деякі магазини. Стало нам тяжко, тому що гуманітарки ніякої не було: ще не було ні волонтерів, нічого. Пенсію ми не отримували два місяці. 

У магазини люди хлинули: що могли, те купили. Пенсіонери від пенсії до пенсії жили. Не було за що запасатися харчами. Єдиний раз нам привезли гуманітарку - ми простояли чотири години на морозі в мінус 13. Нам дали по пів замороженої курки. Другий раз нам десь через два тижні привезли картоплю, а вона в дорозі померзла, нам її привезли чорну. 

Тяжко було. Місяць ми сиділи у підвалі - кожен день «бах-бах». Не знали, чи встанемо живі, чи ні. 

У мого чоловіка друга група інвалідності. Коли почали бомбити небо, в місті не залишилося ні одного лікаря, і ми були змушені виїхати. Не було вже сили там сидіти, тому що не було ні ліків, ні лікарів. Ми самі виїжджали. Живемо в найманій квартирі. Квартири дуже дорогі. Житла немає ніякого, нічого не будується, тяжко.

Вже бомбили щоденно. Тяжко було виїхати, вже були руйнування в місті, квартири у людей горіли. Наша квартира не згоріла. Ми виїхали, тому що не було їжі ніякої.

Слава Богу, що працював хлібозавод, і привозили хліб у магазин недалеко від нашого дому. Снаряди летіли над головами, а ми стояли і ніхто з черги не виходив, тому що нам не було що їсти. 

Ціни одразу виросли на все, і хліб дорожчав. Ні за що було купити, бо пенсії немає. Тоді ми виїхали. Два тижні  чекали, коли нас зареєструють, ще через місяць тільки отримали пенсію. Практично все віддаємо за комуналку і за оренду квартири. В гуртожитку можна пожити тиждень-два, а ми тут майже три роки. У соціальному житлі нам відмовили, бо дітей немає. Благо, що отримуємо гуманітарку від Фонду Ріната Ахметова і Попаснянської громади, велика їм подяка. 

Тільки одна в мене мрія – повернутися додому, бо там квартира наче ціла. Правда, в ній чеченці живуть, Бог з ними, нехай живуть. Може побіжуть, може їх виженуть. Ми зареєструвалися, і ні одного разу не поцікавився ніхто, як ми живемо, скільки платимо, де нам брати гроші. Не живемо, а виживаємо. Невже тяжко поставити для біженців якісь вагончики?