Наталія Олександрівна мешкала на Харківщині. У квітні вона з дитиною виїхала за кордон, бо в їхньому місті стало неспокійно. Чоловік і мама залишилися вдома

Мені 38 років. У мене є чоловік і дитина. Ми з міста Лозова Харківської області. До війни ми з чоловіком працювали, а дитина ходила в садочок. Тепер я залишилася без роботи, сиджу з дитиною. Чоловік працює. У квітні ми виїжджали за кордон, але вже повернулися. Зараз я з дитиною в Полтаві, але інколи приїжджаю на Харківщину.  

Вранці 24 лютого в нашому місті пролунав вибух. Потім нам зателефонували з роботи і дитячого садка. Після цього ми слідкували за новинами. Думали, що війна швидко закінчиться, але цього не сталося. 

Найскладніше було опанувати себе, побороти страх. Я боялася за рідних, бо ми з дитиною виїхали, а чоловік і мама залишилися вдома. Також боялася за дитину, адже в дорозі й в іншій країні могло статися все, що завгодно. 

Шокував сам напад росії. Ми жили мирно, працювали, нічого не чіпали – і раптом сусідня країна пішла на нас війною. Незрозуміло, як жити далі. 

Ми виїхали на початку квітня, коли були прильоти по місту. Дитина дуже злякалася. Ми зібралися за півтори години. Я дуже сумувала за рідними й домом. Пам’ятаю, коли ми поверталися й перетинали кордон, я подзвонила мамі й сказала, що в  нас навіть повітря краще. Тепер ми з рідними стали більше цінувати одне одного і свою країну. 

Мене приємно здивувала підтримка людей, які зустрічалися нам на шляху. Ми на дві ночі зупинилися у Львові. До нас дуже добре поставилися. Нас розмістили в школі, надали все необхідне. Скрізь, де ми були, нас ніхто не образив. Я вдячна всім людям, які нам допомагали. 

Хочеться спокійно засинати та прокидатися. Хочеться рівноваги і гарних новин. І щоб усе йшло за планом: робота, родина, відпочинок.