Лариса Вікторівна з 2014 року тікає від війни. Всю її сім’ю розкидало далеко по світу, племінник воює. Вона вже давно не бачила двох онучок

Мені 53 роки. Сім’я була колись велика, а зараз я сама залишилася. Я з Мар’їнки. У 2014 році наше підприємство перевели в Курахове, це за 15 кілометрів від мого міста. Там я жила до повномасштабного вторгнення. Коли почалися прильоти по Кураховому – переїхала в Черкаську область, у Городище. Зараз тут орендую житло. 

Взагалі, для мене війна почалася з 2014 року. А у 2022-му я зранку залізла в Інтернет і побачила, що по всій Україні – прильоти. Але в Кураховому ще нічого такого не було. Дивилася в новинах, що й де відбувається. 

Був приліт в сусідній будинок у мене на очах. Дах горів, а весь чад і дим пішов до мене. Люди досі там живуть, а в мене нервова система цього не витримала, і я через декілька днів поїхала. 

Я не можу переносити гучних звуків. Приїжджала декілька разів туди по речі – бачила, що були прильоти під міськраду, на ринок. Люди загинули. Це дуже важко морально.

Нас із Курахового автобус евакуаційний вивозив. Я їхала зі знайомою. У неї чоловік загинув, я допомагала його поховати. Вони до останнього в Мар'їнці сиділи. З нею поїхали в Дніпро, нас поселили в місці, спільному для всіх. А потім я зв'язалася зі своєю знайомою, і вона запропонувала на Черкащину переїхати. Мені пощастило, що все склалося нормально. Правда, я боялася їхати залізницею. Різні погані думки в голову лізли.

Я отримувала в Кураховому гуманітарку. А зараз мешкаю в Городищі, і тут я нічого не отримую, бо я не підпадаю під їхні категорії.  Правда, дві гуманітарки мені «Новою поштою» переслали від нашої громади. Харчуюся тим, що з Курахового одержала. Там дають гуманітарку всім: і місцевим, і переселенцям. Ще мер курахівський робить так, щоб люди не платили за житло. 

Мій син із 2012 року живе в Донецьку, і я його не бачила вже кілька років. Я не можу туди поїхати, а він – сюди. Тільки зідзвонюємося. Сестра поїхала з дитиною в Польщу, а зараз повернулася в Житомир. Племінник мій воює. Онучку я не бачу. Невістка з сином розійшлися, тепер у Миколаївській області живуть. Інша невістка також поїхала, зараз аж у Німеччині, то я й другу внучку не бачу. Доводиться скитатися, винаймати в людей якийсь куток, бо від Мар'їнки вже живого місця не лишилося. 

У мене таке враження, що нас хочуть знищити. Ми нікому не потрібні. Я, звісно, вірю в нашу перемогу. Мій син помер у 2021 році, він хворів. І мені шкода цих хлопців молодих, які воюють.